Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков
— Валерію Павловичу! — благальним тоном звернувся зав. — Я тут взагалі ні до чого! Я не бачив професора і нічого йому не казав! Ви ж знаєте — він завжди запізнюється. Я найменшого поняття не маю, як він потрапив туди. Та ви самі його спитайте... Мені зателефонували з пологового, попросили термінову консультацію, я говорив по телефону, а коли закінчив — усе вже сталося. Що ж я міг зробити?
— Я запитаю у Григорія Ананійовича, як він потрапив до полячки, — відповів Соколов. — Але річ у тому, що ви не поспішали виконувати мою вказівку. Між іншим, коли буде Женатий?
— Післязавтра. Хіба що прийде подивитися когось зі своїх хворих...
І, користуючись паузою, завідуючий вискочив із кабінету.
***
В операційній було надзвичайно тісно. Близько десятка студентів із зошитами, в бахілах, одягнутих поверх штанів, операційна бригада з чотирьох інтернів, анестезіолог із анестезисткою, що стояли біля головного кінця столу без діла, бо ж професор Желязко належав до старої школи хірургів і віддавав перевагу місцевому знеболенню. Хворий — молодий та здоровий хлоп'яга — давно вже лежав на столі, вкритий операційною білизною. Професор Желязко, також «помитий», втискався між оперуючими інтернами то з одного, то з іншого боку і керував операцією.
— Ото смотрите, студенти, — кричав він, наче всі навколо недочували, — ми с интернами оперируємо гострий апендицит! Под месним обезболиваниєм.
Хворий на столі, наче почувши про це, голосно ойкнув, а потім застогнав.
— Ото ми уже сделали анестезию, сечас будемо достават апендикс...
Хворий застогнав ще голосніше.
— Ну шо ти кричиш? Шо ти кричиш? Тебе ж не болит! — не зрозумів його реакції Желязко.
— Та як же ж не болить? — волав хворий. — О-ойй!
Інтерни зі знанням справи пихтіли над операційним полем, а професор, штовхаючи їх, продовжував втискатися між оперуючими з різних боків, вставляючи цінні зауваження:
— Ну шо ти там тягнеш? Шо ти тягнеш? Возми його окончатим зажимом и держи так. Та не оторви! То ж не хвост от корови!
— М-м-м... — стогнав хворий, — ой, дайте щось! О-о-ойй!
— Ну шо ти кричиш? — старий, покинувши геройську операційну бригаду напризволяще, так само тримаючи руки схрещеними на грудях, підбіг до хворого. — Шо ти кричиш так? Тебе ж ничо не болит!
— Та як не болить?! — репетував хлопчина. — Ой! Ой!!! Що ви там тягнете? М-м-м...
— Ой, ну как тебе не стидно? — заспокоював його професор. — Ти ж здоровий парен... З тебя ж усе медсостри смеятса будут!
— Ой! Ой! Та нехай сміються! Дайте щось!
Лишивши хворого, старий професор знову втиснувся до гурту оперуючих, а сестра-анестезистка прошепотіла на вухо комусь зі студентів:
— Скажіть йому, нехай голосніше кричить — може, старий дозволить наркоз дати.
Пораду її виконали миттєво.
— А-а-а-а!!! — не своїм голосом зверещав хлоп'яга.
Желязко скривився і повернувся до анестезіолога, промовивши:
— Где анестезіолог? Ну ладно, дайте йому немного кислороду через маску подишат. Но тол ко кислороду!
Нечувано зрадівши, анестезіолог наклав маску на обличчя хворого і відкрутив краник із написом «Закис азоту». Хворий змовк миттєво. А професор, відриваючись на мить від операційного поля і викидаючи апендикс у миску, задоволено вигукнув:
— О! Ну я ж казав, шо тебе не болно! То шо ж било кричат?
***
У кабінеті головного лікаря Аржанського ряд стільчиків, якими був обгороджений довгий стіл, лишився практично порожнім. Присутніх було лише четверо: вдягнена підкреслено офіційно дама з високою зачіскою та кам'яним обличчям, професор Соколов, замісник головного лікаря із хірургії та сам господар апартаментів. Розмова точилася важка.
— Я не знаю. Чесно, не знаю, як вчинити у даній ситуації, — картинно тлумачила дама всім трьом. — Ми з Олександром Івановичем, начальником управління, мали настільки серйозну, настільки складну розмову в міській адміністрації, що навіть не можу вам передати. Ми були поставлені перед фактом повної неспроможності, повним безпорядком у наших лікувальних закладах. Зауважу — в тих, які вважаються в нас кращими. Давайте — я хочу почути ваші версії того, що сталося. Як у нас під носом відбуваються обурливі події, що призводять до скандалу на міжнародному рівні? Так, так! Я не перебільшую. І не потрібно посміхатися, Євгене Петровичу! Саме завдяки отаким безглуздим подіям багатьом керівникам доводилося потім шкодувати!
Дурнувата посмішка, яку не змогли стримати ні Аржанський, ні його замісник, мимоволі уявивши картину «страти» професора Желязка очманілою полячкою, миттєво зникла з їхніх облич. Тим часом професор Соколов продовжував сидіти з таким незворушним виразом, наче все це його взагалі не обходило.
— Гмм... ви знаєте, Галино Володимирівно, — почав головний, — Григорій Ананійович — наш старий заслужений працівник, який в даний час уже на пенсії, але ще продовжує трудитися. Він — учасник війни...
— Євгенію Петровичу! — обурено перебила дама. — Все це я знаю. Я давно працюю в обласному управлінні охорони здоров'я, і у мене поки що немає склерозу, якщо ви на це натякаєте. Я запитую вас про інше — як у вашому закладі могла бути допущена неповага — і це м'яко сказано — до чужоземних громадян? Як це сталося? Вона повернулася до професора Соколова і промовила, щоправда, вже з іншими інтонаціями:
— Валерію Павловичу, ми попросили бути присутнім на цій закритій нараді також вас як керівника хірургічної клініки. Можливо, ви допоможете нам розібратися?
— Як ви точно зауважили, — почав той, — Григорій Ананійович — наш старий заслужений працівник, який колись багато зробив для клініки. Але час іде. Невідомо, що з нами буде у його роках. При всій моїй повазі та симпатії, повинен зазначити, що Григорій Ананійович — доволі недалека людина, на вчинки якої накладає відбитки поважний вік. А у даному випадку, я би сказав, що мало місце непорозуміння. Професора спрямували до цієї хворої помилково...
— Помилково?! — дама мало не задихнулася. — Гарна собі помилка... А як же вона відбулася? Коли йдеться про помилку — мусить бути конкретна людина, яка її зробила. Я хочу знати — хто це?
— За моєї відсутності (мене терміново викликали до наукової частини), — продовжував пояснювати
