Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко
Коли проходили пільгові роки, «піддані» починали відробляти ці «пільги» спочатку день або два на тиждень, а далі й більше.Таким чином і на слободи насувалась потихеньку й непомітно панщина, але вже не лядська, а своя «рідна».
– Не сердься, Павле, давай краще вип’ємо, – сказав, щоб спинити неприємну розмову, Наливайко.
– А скажи, козаче, – звернувся бакаляр до запорожця, – чого це тобі забажалося перекинутися у старці? Ти, мабуть, характерник?
Бакаляр давно вже хотів поспитати про це запорожця, але за полюванням та кабаном якось забув. Запорожець крутнув вуса й усміхнувся.
– Я ж казав тобі, що це навчив мене ваш воєвода.
Старий винник, що спав саме в той час, коли приїхала мажа до винниці, і через це не бачив переодягнутого в старця запорожця, здивовано подивився на нього.
– Що? – спитав він, – хіба що чути з-за порогів, або з Гетьманщини? Хіба й Попович набив оскомину Москвою, як і Брюховець-кий? Щось дуже швидко!
Поповичем він прозива гетьмана Самойловича, здогадався Дорош.
– Ні, цього нема. Попович держиться Москви, як воша кожуха… в нього тільки й думки, щоб повалити Дорошенка.
– Ну, а Дорошенко що ж?
– А Дорошенко давно вже стоїть на одній нозі. Хоче передати клейноди запорожцям, щоб обрали нового гетьмана.
– Що ж він, усе з татарвою?
– З татарвою.
– Догетьманувався Петро зі своєю татарвою до того, що вже й гетьманувати нема над ким: усе Правобережжя сунуло на слободи від хазяйнування татар… – сказав Наливайко.
– Та гетьманів, – додав п’яний вже бакаляр.
– Ну, а Ханенко? Усе з ляхами?
– Еге… урвався бас… І Ханенко віддав клейноди й армату запорозьку, та тільки не запорожцям, Самойловичеві.
– Добре життя. Попович з москалями скубе, Дорошенко з татарвою шарпає. Добре хоч Ханенка чорти з’їли. Розшматували сучі гетьмани Україну. Ех, нема старого Хмеля! – роздумливо сказав винник. – Ну, а Сірко? Чи не має думки підіймати Слобожанщину проти Москви, як за Брюховецького було? Так, діла не буде!.. Чи ти часом сам не того вештаєшся по слободах?
– А хоча б і так?
– Діла не буде… Ми теж колись за Хмеля отак, як і ти, старцями мандрували по Вкраїні та підбивали нарід на повстання, так не ті часи були. Ну, а Сірко ж як? – знову спитав винник.
Запорожець засміявся:
– Одрубали хвоста Сіркові москалі в Сибіру, він тепер аж зубами клацає.
– Не кажи так про старого, – спинив запорожця винник, – Сірко добрий козак, а бусурменів настрахав так, що жінки татарські ним дітей лякають. Не кажи так: ти ще цуценя проти його…
– Та я ж нічого, – відповів запорожець, – з його дорученням і сюди прибув на слободи.
– Чого?
Запорожець помовчав і покрутив вуса.
– Звелів провідати Сірчиху та дочку, та подивитись, чи все гаразд вдома. Та й про себе передати, що, мовляв, живий ще…
– Ну, це ти брешеш, – спокійно сказав винник, – сам Сірко чого ж не їде?
– Еге… Його так добре частували у Сибіру, що він московського духу й чути не може.
Винник здивовано здвигнув, плечима.
– Чого ж це ти старцем вирядився?
– Він характерник! – сказав бакаляр.
– Москалів побив, – відповів за запорожця Наливайко, – так довелося тікати з Харкова.
– Де побив?
– На пасіці у Дениса Журавля. Та ще й не простих кацапів, а дітей боярських.
Наливайко розповів винникові про пригоду козака з москалями й погоню.
– Так… – протягнув винник, навіть свиснув трохи. – Але ж москалі грабували пасіку? Чого ж лякатися? – він насмішкувато подивився з-під своїх сивих суворих брів на козака. – Чого ж лякатися? Воєвода розбере діло по правді.
– Мабуть. Розбере так, що не встигнеш і люльки викурити, як в Білгороді у князя опинишся. Спасибі за воєводину ласку. Наслухався я про московську правду від отамана.
– А що ж Денис?
– Має думку поскаржитися полковникові на грабіжників.
– Нічого з того не буде.
– Я й сам так казав йому. Не буде ваш полковник сваритися з воєводою за Дениса.
– Не кажи так про Донця. Він справедливий козак! – втупився за полковника Наливайко.
– Всі вони однакові. Поки простий козак – козак як козак, а в старшину виліз – йому плюнути… пики не дістанеш, – сказав запорожець, скоса глянувши на Галю.
Раптом залився гавкотом на когось Бровко і, зірвавшись з місця, кинувся до лісу.
Трохи згодом в супроводі Бровка вийшов кремезний чоловік з торбою за плечима і з великим ціпком у руці. Він був у постолах, але з торби виглядала халява рудого чобота. Бровко злісно кидався на нього, одначе чоловік, мабуть, добре знав собачі звички (кусати не людину з ціпком, а самий ціпок) і через це спокійнісінько йшов через галявину, тягнучи позад себе ціпок, а Бровко аж розривався, хапаючи кінець палиці, що волочилася, підскакуючи, по землі.
Подорожній підійшов до компанії і спинився кроків зо три від неї.
– Добридень! – привітався він, знявши бриль.
– З неділею!
– Спасибі! – відгукнувся Наливайко. – Та цить, чортів собако! Слова не дасть сказати.
Дорош підняв з землі хворостину, і собака огризаючись одійшов від подорожнього.
– Хліб-сіль! – знову сказав подорожній, кинувши око на пляшки та страву, що стояли перед козаками.
– Прошу сідати! – ввічливо сказав Наливайко і посунувся, щоб дати місце гостеві.
Гість сів, перехрестився, випив чарку горілки, що налив йому Наливайко, і закусив. Розмова обірвалася. Всі мовчки дивилися на подорожнього. Він узяв кусень кабанятини і став повільно їсти, одрізаючи невеличкі шматки. Був це худий чоловік з орлиним носом. Очі в нього сиділи глибоко під бровами, а брови, чорні й густі, понависали над очима, як розшарпана вітром стріха. Йому було не більш як сорок років, а то й менше, але голова була зовсім сива. Козаки були вже добре на підпитку, але всі вони помітили якийсь сум в очах подорожнього Такий сум буває тільки у людей, що перенесли якесь надзвичайне і до того ж довге горе, що перевертає все життя, руйнує надії, мрії й здоров’я, а замість них залишає в очах тільки цей невимовний сум. Подорожній випив і другу чарку, а від третьої відмовився, попоїв ще трохи і подякував компанії за ласку.
Бакаляр був дуже цікава людина. Йому давно кортіло спитати цього чоловіка, відкіля він і куди йде, але проста чемність не дозволяла йому розпитувати подорожнього, поки той їв. Але коли той витер
