Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде

І звідки-то розмаїті думки лізуть людині в голову? Вийшла ж Павлина на ганок не природою любуватись, а в справі: хоче роздивитися при світлі штани, що їх тільки що купила у Марині, служниці Річинських.

Вісім злотих за добрісінькі, непротерті, невистріпані, без жодної плямочки штани з чисто бельського матеріалу, то, можна сказати, — удача.

А що ж? Мусить же вона, мати й дружина, добре викручуватись, щоб зв'язувати кінці з кінцями, бо того, що син і чоловік дають на утримання дому, не дуже-то й вистачає. Воно б вистачило, ще й як вистачило б, коли б Йосиф не відносив щомісяця у банк на ім'я Бронка.

Може, колись трапиться Бронкові оказія пристати до спілки й самому стати співвласником друкарні. Павлина підтримує чоловіка в цьому намірі і тому, скільки б не дав на дім, ніколи не скаже, що мало. Зате мусить сама вже розкидати розумом, щоб у хаті не відчувалося нестатків. Йосиф хоч і не мішається в бабські справи, але цінує господарський хист дружини і не в очі, а на людях, поза очі, хвалиться, що в нього така жінка, що й з нічого вміє зробити щось.

Оці штани, що купила в Марині, то просто виграш у лотереї. Яка підкладка в них! А пряжки? Відколи Бронко на світі, не мав він ще штанів з такими штудерними пряжками. Аж дивно, що хотілося покійному одягати під рясу такі дорогі штани. Та хіба не було з чого? Було, а тепер минулося. Як то кажуть: була перла та й ся стерла.

Матко боска, яких панів грали оті Річинські за життя небіжчика! Повозами до церкви їздили, спеціального кухаря, ніби поміщики які, держали, дівчата не знали вже, що начіпляти на себе, а от прийшла смерть, і не минуло й три місяці, а вже штани по покійнім продають.

І Мариня якось так м'ялася з тими штанами, що Павлина й не розібрала: продавала вона ті штани з доручення своєї пані чи, може, наліво? А яке Павлині діло до того? Мариня мала штани на продаж, Павлина їх купила, купівля відбулася прилюдно в білий день, а поза тим що її обходить більше? Зрештою, Мариня тепер у Річинських, як говорять куховарки на базарі, повний начальник. Можливо, що раніше панство попихало Маринею, але тепер, коли вона за всіх промишляє своєю головою, то й шана служниці інша.

А втім, пощо їм, щоб мужські штани валялись по шафах та міль дразнили. Синів не залишив покійний, а майбутній зять — то надто гоноровий пан, щоб з покійного тестя штани доношувати.

А що буде, як і Бронко не захоче носити цих штанів? Минулися ті часи, коли носив усе, що нап'ялювали на нього, а як, бувало, пробував бунтуватись, то вистачало лише схилитись, ніби шукаючи прута, щоб стало по її. А тепер як знатуриться її син і чогось не захоче, то хоч порубай його на шматки, а кожний шматок посічи на котлети, він однаково стоятиме на своєму.

Думала, прости грішній, матко боска, що після тієї напасті з поліцією хлопчисько врозумиться трохи. Та куди там! Ще зухвалішим, ще впертішим, ще якимсь злішим став.

Гей-гей, де дівся, коли минувся, хто вкрав у неї той час, коли її син за кожною дрібницею запитував: «Чи можна?» Аж, бувало, надоїдав їй тими своїми питаннями; а тепер з хати виходить й тільки того, що кине (й то не кожного разу!): «Я пішов». А куди пішов, з ким пішов, коли повернеться, так і не питай, бо однаково не дізнаєшся правди.

Зразу думала Павлина, що він у тамтої пропадає ночами. Коли оце якось навесні вечором, досить-таки вже пізненько, заходить Сташка в хату. Прийшла нібито запитати, чи Павлина не відступила б грядку городу (знайшла багачку!) для якоїсь тітки чи двоюрідної сестри Кукурбів.

Павлина відразу здогадалася, що дівчина не за тим прийшла. Хотіла, напевно, перевірити, чи Бронко дома, а може, мала в гадці й з матір'ю переговорити. Та Павлина, для якої ясно стало, що вона не помилялась, коли говорила, що не Бронко за дівчиною, а дівчина за ним літає, вела себе так, начеб ні про що не здогадувалась. Відповіла чемно, що не може нікому відступати городу, бо сама має його небагато. Порадила навіть, до кого б з заможніших міщан вдатися з цією справою, спитала для чемності, як ся має мама Сташки, і на цьому розмова увірвалась. Правда, була така хвилина, коли Павлина, згадавши своє невеселе з Йосифом сватання, відчула ніби співчуття до Сташки. Якось стало жалко Павлині дивитись, як та зухвала, загониста дівчина під її поглядом не знала, що робити з руками, де очі діти. Якусь мить, от як помах повік, хотілося Павлині підійти до Сташки і сказати: «Ти знаєш, що я не хотіла тебе за невістку. Я й тепер певна, що мій син вартий кращої долі, але коли вже інакше не може бути, то відтепер будемо обидві журитися ним та вичікувати по ночах».

Але в ту саму хвилину Сташка зібралась, підвела очі і глянула на Бронкову маму таким оком, що для Павлини знову стала тільки такою, що з усіма хлопцями перетягалась, а тепер вчепилась її сина.

Із свого сватання з Йосифом згадала тепер тільки те, що зірвав її чисту, як лілейку. Двадцять сім років мала вона, як виходила за Йосифа, але свою дівочу цноту зберегла. Ніколи за її життя Сташка не буде її невісткою. Коли б Павлина сьогодні знала дорогу до тієї, що призначена її синові за жону, то вона перша пішла б до неї. Розповіла б про все, що роками накипіло в серці і на чоловіка, і на сина, і на світ, і, може, з тамтою невісткою порадилася б, потолкувала б, що зробити, щоб відтягти Бронка від читання книжок, які від випадку з поліцією (при обшуку все нишпорили за якимись книжками) набрали в очах Павлини додаткового недоброго значення.

Колись Павлина надіялася, що від книжок прийде легке панське життя її синові, а тепер переконалася в тому, що книга — це палка з двома кінцями.

Павлина уявляє собі, що читати книги (але не ті, що за ними поліція полює!) — це щось подібне, як розглядати картинки. Які б картинки не були цікаві, то все ж таки колись надоїдять тобі. Пригадується їй, як одна пані полковникова, в якої Павлина служила ще підлітком, водила її колись у картинну галерею. Спочатку видалося Павлині, що попала