Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич
У кривавих цих змаганнях минали години.
Кривоніс, озвірілий, змилений, не здавався і жбурляв тисячі козаків смерті в пащу.
На другому березі Ярема, закований у срібні лати, верхи на коні стояв на високому кургані, що звався в ті часи Гиблою Могилою, і оглядав поле бою.
Обличчя його було спокійним, погляд же охоплював усю греблю, ставок, береги Случі й сягав навіть туди, де, повитий блакитнуватим серпанком оддаленості, розташувався величезний Кривоносів табір. Очі князя не відривались од цього стовпища возів. Нарешті він звернувся до огрядного київського воєводи і сказав:
– Сьогодні нам обозу не взяти.
– Як? Ваша княжа милість збирається?…
– Час летить швидко. Пізно дуже! Дивіться, пане, вже й вечір.
І дійсно, з моменту виїзду поєдинщиків битва, що не припинялася через упертість Кривоноса, тривала вже так довго, що в сонця було доволі часу пройти щоденну свою дугу та схилитися до заходу. Легкі високі хмари, котрі обіцяли погоду і, як стада білорунних овечок, розсіяні по небу, почали червоніти і зграями зникати з полів небесних. Приплив козачні до греблі поступово йшов на спад, а ті полки, що вже на неї ввійшли, відступали в сум’ятті й безладді.
Битва закінчилась, і закінчилася вона тому, що озвірілі натовпи обступили врешті-решт Кривоноса, волаючи у люті й відчаї:
– Зрадник! Погубиш ти нас! Пес кривавий! Самі себе зв’яжемо та Яремі віддамо, чим і життя купимо. На погибель тобі, не нам!
– Завтра віддам вам князя і все його військо або сам загину, – відповів Кривоніс.
Та очікуване це «завтра» мало тільки настати, а «сьогодні», що спливало, зробилося днем розгрому й поразки. Декілька тисяч кращих низових козаків, не кажучи вже про чернь, або полягли на полі бою, або потонули в ставку та ріці. Тисячі дві потрапили в полон. Загинуло чотирнадцять полковників, не рахуючи сотників, осавулів та іншого козацького чину. Другий після Кривоноса воєначальник живцем, хоч і з переламаними ребрами, потрапив до рук ворога.
– Завтра всіх виріжемо! – повторив Кривоніс. – Ні їжі, ні горілки доти в рот не візьму.
У цей час у стані його противника до ніг грізного князя кидали ворожі прапори. Кожний із тих, що захопили трофей, кидав його, так що утворилася чимала купа, бо всіх прапорів виявилося сорок. А коли настала черга пана Заглоби, свою здобич він жбурнув з такою силою й шумом, що навіть древко тріснуло. Заздрівши це, князь зупинив його й запитав:
– Власними руками ви, пане, захопили сей знак?
– Служу вашій княжій милості!
– Ви, як я бачу, не тільки Улісс, але й Ахіллес.
– Я простий жовнір, який під рукою Олександра Македонського воює.
– Позаяк платні, пане, ви не отримуєте, скарбник вам іще двісті золотих червінців за такий мужній подвиг одрахує.
Пан Заглоба коліна князя обняв і сказав:
– Ваша ясновельможність! Більша це милість, аніж мужність моя, що їй бажав би я як людина скромна не надавати значення взагалі.
Ледь помітна усмішка блукала на потемнілому лиці пана Скшетуського, одначе лицар мовчав і навіть потім ні князю, ні кому іншому про сум’яття пана Заглоби перед битвою не розповів. Пан же Заглоба відійшов із виглядом таким сердитим, що жовніри з інших корогов указували на нього й говорили:
– Ось той, що відзначився сьогодні більше за всіх.
Настала ніч. По обох берегах ріки та ставка загорілися тисячі вогнищ, і дими стовпами піднялися до небес. Утомлені вояки підкріплялись їжею, горілкою або надихалися перед завтрашньою битвою, згадуючи події нинішньої. Голосніше за інших розводився пан Заглоба, вихваляючись тим, як відзначивсь, і тим, як іще міг би відзначитись, якби кінь під ним не уперся.
– Ви вже, панове, знайте, – говорив він, звертаючись до княжих офіцерів і шляхти з корогви Тишкевича, – що великі битви для мене не новина, намахався я вже доволі і в Мультянах, і в Турцех, а те, що в бій нині не рвався, так тому, що боявся не ворога, – бо ще чого не вистачало хамів цих боятись! – а власної гарячковості, страшенно побоюючись, що занадто розпалюся.
– І розпалилися ж, ваша милість.
– І розпалився! Запитайте Скшетуського! Як побачив я Вершулла, що з конем упав, нікого, думаю, питатися не буду, поскачу на виручку. Насилу товариші мене стримали.
– Точно! – сказав пан Скшетуський. – І дійсно, довелося вашу милість стримувати.
– Одначе, – перебив Карвич, – де ж Вершулл?
– Уже в роз’їзд поїхав, угаву просто не знає.
– Послухайте ж, добродії мої, – вів далі пан Заглоба, незадоволений, що його перебили, – як я прапор цей самий захопив…
– Значить, Вершулла не поранений? – знову запитав Карвич.
– …Не першим він був у житті моєму, та жодний іще так тяжко мені не діставався…
– Не поранений, пом’ятий тільки, – сказав пан Азулевич, татарин, – і води наковтався – він же у ставок головою впав.
– Тоді дивно, що риба не зварилася, – розлючено сказав пан Заглоба. – Від такої вогненної голови вода закипіти могла.
– Що не кажіть, а знаменитий він кавалер!
– Не такий уже знаменитий, якщо доволі було на нього пів-Яна. От лихо, добродії мої, слова сказати не даєте! Могли б і в мене теж повчитись, як ворожі прапори захоплювати…
Подальшу розмову було перервано молоденьким паном Аксаком, який підійшов у цю мить до вогнища.
– Новини приніс я вашим милостям! – сказав він дзвінким, майже дитячим голосом.
– Мамка пелюшок не випрала, кіт молоко злизав, і горщик розбився! – буркнув пан Заглоба.
Одначе пан Аксак пропустив повз вуха натяки на свій підлітковий вік і сказав:
– Полуяна вогнем припікають…
– Ото собакам грінки будуть! – зразу встряв пан Заглоба.
– …і він дає показання. Переговори перервано. Воєвода з Брусилова ледве не дуріє. Хміль з усім військом іде на поміч Кривоносу.
– Хміль? Ну і що, Хміль! Хто тут взагалі про Хмеля думає? Іде Хміль – пиво буде, бочка – півшеляга! Плювати нам на Хмеля! – торохтів пан Заглоба, грізно й гордовито водячи очима по присутніх.
– Іде, значить, Хміль, але Кривоніс його чекати не став, а тому й програв…
– Грав дудник, грав – кишки і програв…
– Шість тисяч козаків уже в Махнівці. Веде їх Богун.
– Хто? – раптом голосом, що перемінився, запитав Заглоба.
– Богун.
– Не може бути!
– Так Полуян показує.
– От тобі й на! – жалібно вигукнув пан Заглоба. – І скоро вони сюди можуть заявитися?
– Через три дні. В будь-якому разі, йдучи на битву, квапитися вони не будуть, аби коней не загнати.
– Зате я буду квапитись, – пробурмотів шляхтич. – Ангели божі, спасіть мене від цього харцизяки! Я б не роздумуючи віддав свого захопленого прапора, тільки б цей буян по дорозі шию
