Пекло на землі - Віталій Юрченко
– Бідняка видно по обличчі, що не з медом приходилось. Але молодець, за це тобі медаль належить. Скільки ж ти вшкварив?
– Довго підраховувати, а п’ять тисяч км добрих буде, та ще й з гаком.
Дядько довго кивав головою й задумався витягнувшися на сіні.
– Ну й за що ж це? Вбив, зарізав, украв?..
– А спитайте! До останнього дня був найвірніший, найактивніший і враз став каторжником. Та чорт з ними. Розказуйте, як вам живеться. Що поробляєте?
– Живу, як і всі, сіро й гірко, а роблю, звісно, що, – будую соціалізм.
– І якесь певне завдання виконуєте в цій галузі?
– Звісно, яке селянське завдання. Платимо.
– Що саме?
– Податки, обкладання, облігації, асекурації, контрактації, авіяції, меліорації, кооперації, парцеляції, машинізації, колективізації та сотні інших комунізацій.
– Та ж це не кожного дня. Щось же й поза цим буває?
– Повір, що ні. Тепер у селянина нема приватних інтересів: ні поїхати, ні піти десь на роботу, ні кроку ступити зі своєї волі. Впрягла держава селянина в свій соціалістичний віз, а дядько тягне його, як чорний віл.
– Не припускаю я, щоб держава кожного дня могла для вас найти роботу.
– Не припускаєш, то послухай мого звіту бодай за останній тиждень. В неділю збирали яйця на індустріялізацію, в понеділок діставали в черзі платничі листи за контрактацію, у вівторок збирали самообкладання на школу, в четвер був сход за продподаток, у п’ятницю стягали недоїмки за торішній податок, в суботу почали збирати м’ясозаготівлю…
– Ого! Але ж це, певне, збіглися ударники? Виконаєте й годі. Не цілий же рік таке?
– Повір, що так день у день, як не одно, то десяте. Видеруть хліб – беруться до м’яса. Витягнуть скотину – кинуться до яєць, курей, вовни, клоччя.
– Навіщо ж їм кури, яйця?
– А чорт їх знає. З кимось, мабуть, торгівлю почали, бо жмуть дуже. Того тижня наклали податку на кожну хату й гавкали доти, поки не вимантили. Моя стара аж плакала: хоч бери, жінко, та сама знеси той десяток!.. Та з яйцями ще так-сяк. А от з бугайцями гірше. Наклали на село 800 пудів м’яса, то значить, кожних 18 дворів мають дати бугая чи корову. Знялась страшна гризня, бо обкладання тільки м’ясом, а ніхто не хоче за безцін скотини збувати. Та й нема її на селі. Старий Довгань аж заплакав: сина оженив, дочку віддав – коровчини в придане не дарував, а босякам-комуністам приходиться віддати за нізащо. А будьте ви прокляті!
Принесла братова сніданок.
– О, то в вас сьогодні свято. Солонина є?! – Здивувався дядько Михайлюк і апетитно дивився на жарену зі шкварок солонину.
– Сідайте з нами, – припрошую.
– А сяду, як же? Щоб не забути смак, бо давненько бачив. Ще як на Великдень закроплявся, то й досі не коштував.
– Чудно. Комуністам м’ясо заготовляєте, а самі постите?
– Мусимо, такий світ. Державі догоджуємо, як лихій боляці, а самі на буряках сидимо та виснажуємось. От часи! Коли б наші батьки з гробів повставали, померли б з подиву й розпуки, просилися б назад до ями. Хіба це життя?..
– І ви, дядьку, сумної заводите? Досить я мався такої цілий рік. Хочу веселої почути. Розказуйте, хто з наших оженився, віддався, як гулялося?
– Тепер і на весіллі плачуть. Та й женяться по дурному. Міняються жінками й чоловіками частіше, як рукавицями. Вчора дівка була вдома, ніхто про неї й не чув, а сьогодні, дивись, уже в сусідньому подвір’ї порається. «Де взялась, дівчино?» Заміж вийшла. «Коли, за кого?» Сьогодні ранком за Макара. «Хай би вже й так, коли чуєш завтра, Марійка розвелася з Макарем і до Назара пішла хазяйнувати. От послухай, як наш сусід Гаврило за одним махом чотирьох разом звінчав та розвінчав:
Миренько й любенько жили собі Гаврило з Одаркою. Ні скороминучі незгоди хатні, ні злидні рясні не засмучували їхнього буття лагідненького. Дбайливо вквітчана на покуті ікона Архангела Гавриїла – вінчальне благословення батьківське – була одночасно і свідком, і запорукою їх подружої вірности та єдности.
Обурювали їх новини щоденні, що Мехтодь до Мотрі ходить, як та безсоромниця Горпина дітей покинула й до Василя пішла, а навіжені Петро з Тетяною щотижня розходяться й знову сходяться.
З почуттям жорстокого осуду й огиди зустріли Гаврило й Одарка те, що старий Грейба «з третьою» вінчається, а Килина четвертого чоловіка «приймає». Честь сім’ї Гаврило й Одарка шанували свято і були прикладом для всього села.
Та враз ніби світ перекрутився й обертом пішло життя Гаврилове з Одаркою. Наші бездоганно вірні й чесні стали на язиці всього села. Старе й мале гуторіло, як Гаврило жінку продав за «Гриця», а відкупив за телицю.
Сталося це так. Запросили Гаврила й Одарку в куми. Прийшли, як належить подружжю, сіли в парі, пили, веселились. Здається, нічого незвичайного не було. Ніхто навіть не помічав, як Гаврило став ласо задивлятись у бік старшої куми Федори-розвідниці, як за третьою чаркою почав він підморгувати, а четверту випив до неї, солоденько промовляючи, як вона відповіла, лукаво брівками поводячи, й «Гриця» затягнула голосочком тоненьким.
Ніхто навіть уваги не звернув, як Гаврило з сусідом по чарці «місцями помінявся», щоб кумі «Гриця» підтягати.
Довгенько куми виспівували, але голосу Федориного скоро не стало чути, зник десь і Гаврило.
Ніхто нічого не бачив, нічого не підозрівав. Не подумала лихого навіть вірна жінка Гаврилова Одарка, коли, попращавшися з господарями, відшукала Гаврила в садочку.
Пішов Гаврило додому похнюпившись, ліг мовчки, довго перевертався з боку на бік…
А раним-рано:
– Одарко!
– Чого?
– Вставай, підемо.
– Куди?
– До Загсу.
– Чого? – вхопилася здивовано.
– Розводитись.
– Ото!
– Не ото, а гайда.
– І це ти справді?
– А то жартувати з тобою буду? Ніколи мені…
– А я ж як? – та в сльози.
– Не рюмсай, Одарко, а вдягайся, не гай часу, бо он Федорі коло тину не терпиться.
– А! То ти з Федорою? – скипіла гнівом.
– То моє діло…
Вдарила злість, образа в голову Одарчину. Заплигали думки одна по одній. Що робити?.. Треба не датися, хай не кепкує…
– Ну, так і я ж не дурна. Прийде коза до воза, – і майнула з хати.
– Та й куди ти?
– То моє діло…
Влетіла засапавшись до хати сусіда-вдівця:
– Ільку, чи як тебе?
– Чого? – чухається.
– Вставай, зійдемось!
– Тобто як?
– А так: поженимось!
– Та ви… та що ти? Хе… – схопився на ноги.
– Не хе, а справді. Не чухайся, а вдягайся та йдім скоренько до Загсу.
– Та ви… той… ти жартуєш…
– Дурненький, не жартую, а справді…
– А Гаврило ж як?!
– Не якай, а вдягайся. З Гаврилом я розходжусь. Він з Федорою…
– З Федорою? – здивувався вельми. – Та вона ж мені… Я ж мав…
– Не патякай, а йдім хутчій…
– Та як же той… так… Я ж не думав. Ми одно одного не той… Хоч би спізнатися…
– Не мели чортзна-чого, бо он Гаврило попару не дасть…
І пішли.
За десять хвилин радянський піп-секретар сільради шабльоновими анкетами-заявами, трьохрублевими марками та печаткою сільради з’єднав шлюбними узами дві нових пари, поблагословивши їх на нову путь
