Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
Проте, як виявилось, так було не завжди. Френсіс Веллс виріс у Корнволлі, у прибережному Фалмуті, у великій родині заможних рибалок. Хоч усіх подробиць своєї юності він розповісти Алмі не захотів («Не хочу, щоб ви почали мене зневажати, почувши, що я наробив!»), судячи з його слів, він був ще тим відчайдухом. До Господа його привів удар по голові — принаймні так преподобний Веллс описав своє навернення: корчма, шарпанина, «дали пляшкою по макітрі», а тоді… одкровення!
З того моменту він узявся за голову й почав вести побожне життя. Невдовзі одружився з дівчиною на ім’я Едіт, освіченою й доброчесною донькою пастора тамтешньої методистської церкви. Завдяки Едіт він навчився правильно розмовляти, мислити й поводитися більш шанобливо й гідно. Захопився книжками й «усілякими високими помислами». Прийняв висвячення. Щойно висвячений преподобний Френсіс Веллс із дружиною Едіт — молоді й схильні до віри в недосяжні ідеали — записалися в Лондонське місіонерське товариство й попросили відправити їх до найдальших язичницьких земель, щоб проповідувати там слово Спасителя. Лондонське місіонерське товариство радо прийняло Френсіса — нечасто вдавалося знайти священика, який до того ж був досвідченим і вправним моряком. Пещені кембриджські джентльмени до такої роботи не надавались.
Преподобний Френсіс і місіс Веллс прибули на Таїті року 1797-го, на палубі першого місіонерського корабля, який дістався до цього острова, у товаристві ще п’ятнадцятьох англійських протестантів. На ту пору бога таїтянців уособлював шестифутовий дерев’яний стовп, загорнутий у шматок тканини з паперової шовковиці й оздоблений червоним пір’ям.
— Коли ми зійшли на берег, — сказав він Алмі, — острів’яни були зачудовані нашим одягом. Один із них стягнув з мене черевик й, побачивши шкарпетку, налякано відскочив. Він, бачте, подумав, що я не маю пальців на ногах! Що ж, дуже скоро я не мав і черевиків, бо він їх у мене забрав!
Таїтянці відразу припали Френсісу Веллсу до душі. Йому сподобався їхній гумор. Вони чудово вміли робити гримаси й обожнювали дражнити одне одного. Це нагадало йому про веселі забави на пристані Фалмута. Тепер, щоразу як він надягав солом’яний бриль, дітлахи бігли за ним слідом, вигукуючи:
— Солом’яна головешка! Солом’яна головешка! — але йому це подобалось.
Так, йому були до вподоби таїтяни, але навернути їх до християнства він так і не зміг.
— У Біблії пише: «Тільки почують мене — і підкоряються мені; чужинці підлещуються до мене». Що ж, сестро Віттекер, може, дві тисячі років тому так і було! Але не тоді, коли ми вперше зійшли на Таїті! Попри всю їхню лагідність, ці люди опиралися всім нашим зусиллям навернути їх у християнство — і ще й як опиралися! Ми навіть дітей не могли переконати! Місіс Веллс заснувала для дітлахів школу, але їхні батьки скаржилися: «Нащо ви тримаєте мого сина? Які багатства він дістане від вашого Бога?». Але, бачите, ми полюбили тих учнів, такі то були добрі, милосердні й ввічливі діти. Тільки з ними був один клопіт: наш Господь їх нітрохи не цікавив! Коли бідолашна місіс Веллс старалася навчити їх катехизму, ті сміялися з неї.
Першим місіонерам жилося нелегко. Злидні й труднощі зводили нанівець їхні добрі наміри. Їхні проповіді зустрічали байдужими поглядами й кпинами. За перший рік двоє місіонерів померло. Як тільки на острові траплялася якась біда — в ній звинувачували місіонерів, натомість за несподівану благодать їм ніколи не дякували. Їхні речі зігнили, стали поживою для пацюків або зникли просто в них з-під носа. Місіс Веллс привезла з Англії тільки один родинний скарб: красивий годинник із зозулею, яка відбивала години. Вперше почувши удари годинника, таїтянці нажахано сипнули врозтіч. Вдруге вони принесли годиннику плоди й схилилися перед ним у побожному трепеті. Втретє вони його вкрали.
— Важко навернути людину до віри, — сказав він, — якщо твої ножиці цікавлять її більше, ніж твій бог! Ха-ха-ха! Але хіба можна звинуватити когось в тому, що він хоче ножиці, якщо він їх у житті не бачив? Хіба порівняно з кинджалом, зробленим з акулячого зуба, ножиці не здаються чудом?
Алма дізналася, що майже за двадцять років ані преподобний Веллс, ані хтось інший із місіонерів так і не зумів переконати бодай одного таїтянця прийняти християнство. Чимало інших полінезійських островів охоче прийшли до Істинного Бога, тоді як Таїті вперто опирався. Приязно, але вперто. Сендвічеві острови, острови Мореплавців, острови Гамб’є, Гавайські острови — навіть грізні Маркізькі острови! — прийняли Христа, тільки не Таїті. Таїтянці були дуже милі й веселі — і страх які затяті. Вони сміялися, реготали й танцювали й нізащо не хотіли відмовлятися від своїх утіх.
— Їхні душі викувані з міді й заліза, — нарікали англійці.
Втомлені й розчаровані, кілька місіонерів із тих, що першими прибули на острів, повернулися додому до Лондона, де незабаром виявили, що здатні чудово заробляти, описуючи свої пригоди в Південних морях під час виступів і на сторінках книжок. Одного місіонера випровадили з Таїті, погрожуючи списами — той спробував розібрати один із священних храмів на Таїті, щоб збудувати з тих каменів церкву. Що ж до тих, хто залишився на острові, вони присвятили себе іншим, простішим заняттям. Один почав торгувати мушкетами й порохом. Інший відкрив готель у Папеете, взявши собі не одну, а цілих дві дружини з місцевих, щоб зігрівали йому постіль. Один хлопчина — юний кузин Едіт Веллс на ім’я Джеймс — просто втратив віру, впав у відчай, найнявся на корабель як звичайний моряк, і більше про нього не чули.
Смерть, вигнання, зневіра, виснаження — гурт місіонерів змалів, так що в затоці Матаваї залишилися тільки Френсіс і Едіт Веллс. Вони навчилися розмовляти таїтянською й жити по-простому. За перші кілька років Едіт народила трійко дівчаток — Елеанор, Гелен і Лорі — які, одна за одною,
