Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук
— А звідки знаєш про таких жінок? — спитав я.— І про те, що в царських тюрмах з нареченими давали бачитися?
— Й досі вважаєш мене дурочкою? — спитала Лариса.— Читала...
— Але ж ти хвалишся, що не читаєш книг.
— А це читала,— мовила незворушно Лариса.— Батько мені з бібліотеки приніс. Про декабристів і народників.
— Саме це мене й дивує,— пробурмотів я.
— Чого ж, він сам мені запропонував почитати ті книжки. Я й прочитала. Інтересно.
Ми йшли до десятого трамвая, отож і був час на ці балачки. Значить, вони дійшли вдома згоди, раз батько носив їй такі книжки і дозволив їхати так далеко і в такі темні краї.
— Як же тобі вдалося батьків переконати?
— Просто,— сказала Лариса.— Я їх лякаю. Не хочете, то візьму й поїду сама. І може, й не вернуся, от! А вони, виявляється, цього жах як бояться.— Вона раптом засміялася.
— Отже, займаєшся шантажем?
— Ну да,— незворушно сказала Лариса.— Інакше не виходить.
Ми сіли в трамвай, зупинка була кінцева й людей небагато, отже, вільно вмостилися на сидіннях. Я розповів Ларисі, як маємо їхати.
— Таке враження, ніби ти туди їздив,— сказала вона.— А я думала, що будемо блукати й шукати. Жахливо люблю блукати й шукати. А звідки ти це все знаєш?
— Їздив не я, а інші. А шукати й блукати все одно доведеться.
— Ти якийсь загадковий,— мовила Лариса.— Знав, що будуть арешти, знаєш, як їхати, тобто знаєш людей, які туди їздили. Ти в якійсь конспіративній організації? Чи про це не можна питати?
— Питати можна,— сказав я.— Але це не значить, що я маю конче тобі відповідати.
— О! — сказала із захватом Лариса.— Конспірації? Я починаю про тебе ліпше думати.
— І даремно,— відповів я.— Просто знаю людей, які туди їздили. До речі, в Москві зайдемо до одних, які також їздили. Нещастя зв’язує, нічого дивного.
— Але я тих людей не знаю, хоч нещастя більше мене торкнулося, а ти знаєш.
— І ти знатимеш,— мовив я.— І розповіси, як їхати, Артуровим батькам.
— Вони на мене вовками дивляться,— мовила вона.— На тебе сичать. Вважають, що це ми втравили Артура в конспірації. Щодо мене — це дурниця, а щодо тебе, мабуть,— правда.
Я промовчав: надто вже доскіпливо Лариса допитувалася. Навіть зрадницька думка в мене майнула: а що, коли наші колишні підозри до Лариси мають підставу? А що, коли вона їде не так заради Артура, а щоб дорогою розколоти мене і щось про мої гадані конспірації вивідати? Чи не тому її батько так легко згодився її відпустити, чи не дістав щодо цього від своїх патронів розпорядження?
Зирнув на Ларису, була вона цілком добродушна, навіть весела. І я покартав себе за ці ідіотичні підозри, бо коли їм аж дуже піддаватися, то в голову і справді вдарить шиз. Зрештою, й вивідати в мене Лариса могла небагато, бо й конспірації я мав малі: читання книжок і самовидаву — і не більше. Але в державі, в якій маємо щастя жити, це вважається особливо важким злочином.
— Ага, злякався, що в тебе розпитую? — сказала Лариса.
— Тремчу з переляку! — відповів я.— Але ж ти, Ларисо, не прокурор?
— Я таємний агент КДБ, якому доручено вивідати твої конспірації,— грайливо-понурим тоном сказала Лариса.— І я це зроблю!
Вона по-змовницькому підморгнула мені. Я відчув, що червонію, тож відвернувся до вікна.
— Давай не будемо грати в ідіотичні ігри, Ларисо.
— Згодна,— сказала Лариса,— а в які ігри можна грати?
— В мандрівників, котрі їдуть у пітьму,— сказав я серйозно.
Вона замовкла. Ніби зніяковіла й посерйозніла.
— Нам здається, що це гра, а це й не гра,— мовив я,— бо для гри надто темно. Та й оточені ми людьми, які не вміють грати, а все беруть надто всерйоз.
— Буваєш такий серйозний,— пробурмотіла Лариса,— що я починаю сумніватися, що ти розумний. І починаю тебе боятися.
Замовкли вже обоє і так мовчки доїхали до вокзалу. Тут, на вокзалі, поблукали, подивилися таблиці відходу й приходу поїздів, потовклися біля кіоску: Лариса купила журнала мод, а я “Україну” і “Ранок”. Лариса роздивлялася навкруги великими й щасливими очима.
— Признатися тобі в одному гріху? — спитала вона.
— Признавайся! — показав я зуби.— Може, дам відпущення.
— Еге, дай! Я ніколи раніше не їздила в
