Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін
Її обличчя убите, її зуби убиті, її очі убиті, її губи, її язик, її шия, її тіло, її ноги, її лоно убите.
І наступного дня її немає. Нема — і все. Дома все так, як вона залишила. А її немає — і все. Може, Єва щось знає? «Ти посварився з нею, Франце?» — «Ні. Сварка, щоправда, була, але два тижні тому, і ми помирилися». — «Якесь нове знайомство?» — «Та ні, вона розповідала мені про небожа свого старого, але той нічого не знає, я з ним бачився». — «Може, треба за ним поспостерігати, раптом вона все-таки в нього?» — «Думаєш?» — «Не зайве було б перевірити. З Міцою ні в чому не можна бути певним. У неї дуже мінливий настрій».
А її все нема. Два дні Франц нічого не робить, думає: не буду за нею бігати. Але про неї так нічого й не чути, тоді він цілий день вистежує небожа, а наступного дня в обід, коли господиня помешкання пішла у справах, Франц з елегантним крамарем хутко залізли до нього в квартиру, скориставшись відмичкою, двері легко піддалися, в його кімнаті повно книжок, але жодних слідів перебування жінки, на стінах гарні картини, скрізь книжки, ні, її тут не було, я знаю аромат її пудри, тут пахне геть інакше, гайда звідси, не чіпай нічого, господиня — бідна жінка, вона здає кімнати, з того тільки й живе.
У чому ж річ? Франц сидить у себе дома. Сидить година за годиною. Де Міца? Пропала й не озивається. Що тут сказати? Перевернув усе в кімнаті догори дриґом, навіть постіль стягнув, але потім знов застелив. Кинула мене? Такого бути не може. Не може такого бути! Кинула! Що я їй зробив? Я ж нічого поганого не зробив. А ота історія з небожем, вона ж мені пробачила.
Хто це прийшов? Єва. «Чого це ти в темряві сидиш, Франце? Увімкнув би світло». — «Міца мене кинула. Хіба таке можливо?» — «Та не журися, Міца скоро вернеться. Адже вона тебе кохає, тож нікуди від тебе не втече, повір, я в людях розбираюся». — «Та знаю. Я й не журюся. Звісно, що повернеться!» — «От бачиш, напевне, у неї якась там пригода, може, зустріла когось із колишніх, вирішила трішки прокататися, я її давно вже знаю, ще коли ти з нею не був знайомий, у неї таке буває, перепади настрою». — «Все одно якось воно дивно. Не знаю, що й думати». — «Вона ж тебе кохає. Подивись краще сюди, Франце, помацай мій живіт». — «А що таке?» — «Дитятко, від тебе. Пам'ятаєш? Це вона, Міца, так хотіла». — «Що?» — «Так, дитятко».
Франц приклав голову до Євиного живота: «Міца, кажеш, хотіла? Дай-но я сяду. Не може бути!» — «От побачиш, Франце, як вона зрадіє, коли повернеться». Аж тут Єва сама розплакалась. «Єво, та ти ще більше за мене хвилюєшся!» — «Та не кажи, я від цього просто хвора! Не розумію, що це вона таке втяла». — «От бачиш, тепер я маю тебе втішати». — «Та то все нерви, напевне тому, що я вагітна». — «Дивись, от Міца повернеться, то тобі через це ще бучу влаштує». А Єва плаче й ніяк не може заспокоїтися.
«Що нам тепер робити, Франце, це так на неї не схоже!» — «Слухай, спершу ти кажеш, що з нею таке вже бувало й раніше, що їй просто закортіло з кимось покататися, а тепер: на неї це не схоже». — «Та я вже й сам не знаю, Франце».
Єва обохопила руками Францову голову. Дивиться на нього, згадує: лікарня в Маґдебурзі, йому відтяли руку, Іду забив до смерти, о Господи, постійно кудись устрягає. Не має щастя чоловік. І Міци, мабуть, вже на світі нема. До нього всі біди чіпляються. А з Міцою таки справді щось сталося. Єва упала на стілець й у відчаї заломила руки. Франц аж перелякався. А вона все схлипує і схлипує. Єва відчуває, що з Міцою трапилося щось лихе. Він до неї, допитується, та вона нічого не каже. Потім нарешті опанувала себе: «Дитини я нізащо не позбудуся. Нехай Герберт хоч на голові стоїть». — «А він про щось здогадується?» Думки перескочили на шість миль. «Та ні, думає, що від нього. Але я збережу дитину». — «Добре, Єво, буду хрещеним». — «Ось бачиш, Франце, в тебе вже й настрій поліпшився». — «Бо мене голими руками не візьмеш. Не журись, Єво. Хіба я Міци не знаю? Вона під автобус не потрапить. Все проясниться». — «Дай Боже, щоб ти був правий. Бувай, Францекене». — «А поцілувати?» — «Добре, Франце, що ти трохи повеселішав».
У нас є ноги, у нас є зуби, у нас є очі, у нас є руки, нехай лише хтось прийде, нехай лиш спробує нас укусити, нехай лиш прийде. Він має дві руки, він має дві ноги, має сильні м'язи, що горбами під шкірою. Ще спізнаєте, хто такий Франц, то вам не тюхтій якийсь. Уже стільки має позаду, а ще стільки попереду, нехай тільки хтось поткнеться, хильнемо чарку, хильнемо другу, хильнемо дев'яту.
Немає ніг у нас, о горе, не маємо зубів, не маємо очей, не маємо і рук, і кожен може прийти і вкусити Франца, бо він тюхтій, не може захиститись він, лиш чарку піднімає він.
«Треба щось робити, Герберте, я не можу на це дивитися». — «Що ж ти хочеш зробити, дорогенька?» — «Не можу я більше на це дивитися, він до всього збайдужів, нічого не помічає, лиш сидить собі й знай торочить: вона прийде, вона неодмінно повернеться, а я щодня газети переглядаю, чи немає там чогось про неї. Може, ти щось чув?» — «Ні». — «А ти не міг би порозпитувати, може, хтось щось чув?» — «То все дурниці, Єво. Ця історія, яка здається тобі незрозумілою і викликає у тебе тривогу, для мене ясніша за Божий день. Що, власне, трапилося? Дівчина просто його кинула. Подумаєш! Не на стіну ж від цього дертися? Знайде собі іншу». — «Ти і про мене так говоритимеш?» — «Та ти що, Єво, але ж раз вона така…» — «Зовсім вона не така. Я ж її сама йому привела, я вже і в морг ходила, слухай, Герберте, з нею таки точно щось сталося. Постійно біда з цим Францом. Якась доля в нього нещаслива. Ти справді нічого
