Нові коментарі
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою - Народні
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

Читаємо онлайн Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
показати нам Бар-ле-Дюк. Я до останнього сподівався вислизнути від кузенів. Після їхньої щасливої репатріації до метрополії два роки тому ми бачилися часто. З незрозумілих мені причин вони не припиняли виявляти до мене свою прив’язаність і симпатію. Я їх не зносив. Не лише за крайнє невігластво і вірність французькому Алжиру, але й через цей нездоланний «чорноногий» акцент, який ніяк не викорінювався. Я підозрював, що для них то була справа честі — оберігати й культивувати його. На перших порах я з них знущався. Це їх смішило. Тато відмовився від запланованих канікул в Мезі. Отож від 15 липня і до кінця серпня мені випала унікальна нагода захопливо провести час у Перро-Ґірек у компанії Делоне — за десятиградусної води, з гумовими кругами, похмурим небом, прибережними доріжками-ковзанками, безкінечними партіями в «Монополію» і моїм персональним ярмом — шкільними завданнями на канікули. Кузени робили по десять-двадцять помилок на сторінку. Непомічений серед загальної байдужості, я склав випускний іспит із середнім балом 10,2. Зв’язаний родинною солідарністю, я мусив щоранку начитувати диктанти цим тупакам. Коли я запевняв, що орфографічні помилки виправляються щоденним читанням, вони витріщалися на мене, наче я розмовляв китайською. 30 липня відчай взяв наді мною гору. Стравою дня був «прегарний фрагмент» Поля Бурже, як упевнено стверджував дідусь Філіпп, що вважав його за найвидатнішого письменника XX сторіччя, а «Учня» — взагалі настільною книжкою. Я послав їх та вийшов, грюкнувши дверима. То був день святої Жульєтт, і сестра розізлилася на смерть за зіпсоване свято. Вона була переконана, що я обрав цей день навмисне. Попри мамині накази, я відмовлявся вибачатись і визнавати свою грубість і, щоб погіршити своє становище, більше не брав участі ні в щоденних диктантах, ні в скуповуванні готелів на Рю де ла Пе.

Одного дня мама поцікавилася, чому я ніколи не знімаю родину чи Бретань. Я не відповів.

— Перепрошую, що здерла твої фотографії. Я була на нервах. І втомлена.

— Фотоапарат я викинув!

— Чому? Це був подарунок на день народження.

— На ньому виходили нікудишні знімки.

— Якщо хочеш, куплю тобі новий.

— Накупи краще поштових листівок.

Вона придбала «Полароїд»[170]. Вони аж тупотіли ногами від цих фото в мінорних і неприємних відтінках. І увесь час клацали знімки й реготали, дивлячись, як вони виходять з верху апарата.

— Гей, Каллаґане, чого це ти вислизаєш щоразу, як ми робимо сімейне фото? — спитав Моріс.

— Бо не хочу бути поруч із вами на світлині.

Місяць я провів, обмежуючись уривками слів. Самотньо тинявся ландами, читати не міг — штормило, зате зрозумів, чому в Бретані стільки придорожніх розп’ять. Щодня пополудні ми відвідували млинцеву. Млинці тут робили тоннами.

— Ай-ай-ай, до чого ж доладний цей млинець, очей не відвести!

— Ти куштував ось цей, синку?

— Та ви «чорноногі», — зауважила продавчиня млинців із конусоподібним бігуденом[171] на голові.

— Так, мадам, і цим пишаємось!

Вони презентували жінці її миттєву фотокартку. Вона зауважила, що прогрес не стоїть на місці. Якось у Пемполі — не уявляю, що на них найшло, припускаю, нефільтрований сидр — вони заспівали: «Це ми, африканці, повернулися здалеку…»[172]

Повернення до ліцею розпалило в мені нечувані захоплення й ентузіазм. Проте з початком занять на мене дожидав неприємний сюрприз. Зник Ніколя. Мій найдавніший друг. Названий брат. З яким ми ділили все, ну майже. Який був гостем на днях народження. Чий батько якось увечері в четвер сказав мені, щоб підбадьорити, що я член родини і можу почуватися як удома. З яким ми товаришували на засадах гармонії та взаємоповаги. Пропав. Звітрився. Загубився. Я перейшов із «С» до «А». Він має бути в іншому випускному класі. Але ніхто про нього нічого не знав. Я навідався до їхньої квартири в районі майдану Мобер. Вони з’їхали під кінець липня. Консьєржка не знала куди. Поїхали без попередження. Я їй не повірив. Побіг у найближче бістро. Купив жетон до таксофону. Набрав його номер. Жіночий голос відповів:

— Набраний номер не обслуговується. Проконсультуйтесь із довідником чи поцікавтесь у довідковому бюро.

Мене охопили гнів і роздратування. За тиждень до мого від’їзду на канікули ми саме записали альбоми Літла Річарда і Джеррі Лі Льюїса. Я зекономив йому цілу купу грошей, а він віддячив, кинувши мене, як стару шкарпетку. Не поінформувавши про переїзд. Але найгірше, що я йому позичив платівку Фетса Доміно з колекції П’єра. Річ унікальна і вкрай рідкісна. Ніколя мав провести канікули в дідуся з бабусею у якійсь глибинці Де-Севру, що славився смертельною нудьгою й нескінченними днями. Він сподівався скористатися абсолютною тишею та зробити досконалий запис. Тому вдався до витонченого шантажу, заснованого на недомовках:

— Якщо наступного року сидітимемо разом, я більше не зможу давати тобі списувати контрольні з математики. З Чахликом усе було просто. А от Перетті — геть інша річ. Ще та скотина. Усе ходить між рядами. Знає всі трюки.

Такий аргумент змушує замислитися. Я здався. Позичив йому «Blueberry Hill». Коли я віддавав платівку, він якось дивно всміхнувся:

— Можеш на мене покластися.

Я втратив свого Фетса Доміно. Він знав, що поїде з Парижа. Ніякого прощання. Ніякого жалю. Ніякого, бодай найменшого, смутку. Наче я був незнайомець. Нізащо б не зміг уявити такого. Тільки не Ніколя. Відчуття, ніби в мене вкрали роки дружби. Він не мав права. Не сьогодні-завтра ми побачимось. Чекаючи, я нічого не втрачаю. Я засаджу йому кулаком по пиці. Апогеєм стало те, що віднині я сидів поруч із Бертраном Клері. Він страхався власної тіні, затуляв від мене лівою рукою свої безцінні каракулі, а як того видавалося замало — повертався плечем. Щоразу, як сідав, я не нехтував нагодою зачепити його ліктем чи наступити йому на ногу. Не знаю, чи то вплинув Перетті, чи понизився загальний рівень, може, то везіння, але я потроху піднісся над середнім рівнем і більше не почувався спортивною грушею.

У Генріху IV я діставав таке собі задоволення, тримаючись осторонь однолітків. Щоранку я ставив перед собою нову мету. Ні з ким не вітався. Не розтуляв рота протягом дня. Не відповідав на жодне запитання. Не потискав нікому руки. Намагався бути людиною-невидимкою. Результат перевершив мої сподівання. У школі більше ніхто й словом до мене не прохопився. Крім Шерлока: з ним вітатися я мусив. Нарешті я залишився на самоті. Міг собі спокійнісінько читати. Клері спала пречудова ідея — пересісти за першу парту. Місце Ніколя було порожнє. Я губився між гнівом і смутком. За тиждень мені здалося, що настав слушний момент зустрітися зі

Відгуки про книгу Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: