Посмертні записки Піквікського клубу - Чарльз Діккенс
Удівець сидів коло круглого столика в невеличкій кімнаті ззаду ресторану і, замислено дивлячись у камін, смоктав люльку. Похорон, очевидно, відбувся тільки сьогодні, бо з капелюха на голові старого звисала траурна стрічка ярдів з півтора завдовжки. Містер Веллер був у надзвичайно глибокодумному й споглядальному настрої. Хоч Сем кілька разів окликнув його, він сидів так само нерухомо і так само замислено курив, втупивши в огонь очі. Опритомнів він тільки тоді, коли син, підійшовши, поклав йому на плече руку.
— А, Семі! — сказав містер Веллер. — Дуже радий тебе бачити.
— Я окликав тебе принаймні півдесятка разів, — промовив Сем, вішаючи на дерев’яний гвіздок свій капелюх, — та ти не чув нічого.
— Нічого, Семі, — ствердив містер Веллер, знову дивлячись у камін, — я мріяв, Семі.
— Мріяв? — здивувався син. — Про що ж ти мріяв?
— Я мріяв про неї, Семі, — і містер Веллер хитнув головою в напрямі до доркінського кладовища, даючи цим німим поясненням зрозуміти, що мрії його снувались круг покійної місис Веллер.
— Я думав, Семі,—сказав містер Веллер, дивлячись на сина поверх люльки дуже серйозно, немов хотів попередити, що слова його мусять здатися дивними й неймовірними, а вимовив він їх, проте, цілком спокійно і добре обміркувавши, — я думав, Семі, що мені зрештою шкода, що вона померла.
— Ну, що ж; адже так воно й мусить бути, — зауважив Сем.
Містер Веллер, погоджуючися, кивнув головою і, знову втупивши очі в огонь, занурився в хмару диму і в свої мрії.
— Вона робила цілком справедливі зауваження, Семі, — по довгій мовчанці сказав містер Веллер, розганяючи тютюновий дим рукою.
— Які зауваження? — спитав син.
— Зауваження, що їх вона робила, коли лежала недужа.
— А що то були за зауваження? — спитав Сем,
— Ось які. „Веллер", казала в на, „я думаю, що поводилася з тобою не зовсім так, як слід було б поводитись. В тебе добряча душа, і я повинна була дати тобі більше вигід у хатньому житті Я починаю думати", казала вона, „що заміжня жінка, яка хоче догоджати богові, повинна найперше виконувати сумлінно свої хатні обов’язки — дбати про те, щоб родина була весела й вдоволена. А якщо їй і заманеться піти до церкви, то це можна робити тільки на дозвіллі й так, щоб релігійність не обернулась на лінощі та на розпусту. Я винна в цьому", казала вона, „бо гаяла час і витрачала кошти на людей, куди грішніших за мене. Але, коли я помру, Веллер, ти згадуй мене таку, якою я була з природи до того часу, як зійшлася з цими людьми". „Сюзанно", кажу і мушу признатись, Семі, вона зовсім приголомшила мене, — „Сюзанно, ти була мені доброю дружиною. Не будемо краще про це й згадувати. Одужуй мерщій, моя люба, і побачиш ще, як я відлупцюю того Стігінса, що дурив вам усім голови своїми балачками". Вона усміхнулася, Семі,— закінчив старий джентльмен, затягуючись, щоб здавити зітхання, — вона усміхнулась і все ж таки померла.
— Що ж поробиш, старий? — через кілька хвилин сказав Сем, намагаючись хоч трохи розважити батька, який увесь той час повільно хитав з боку на бік головою й урочисто палив, — усі там будемо, рано чи пізно.
— Та я й сам не знаю, Семі,— не заперечував містер Веллер — старший.
— Це така вже наша доля, — філософствував Сем.
— Маєш рацію, — хитнув головою батько. — І що робили б трунарі, якби було інакше, Семі?
Загубившись в безмежних просторах думок, викликаних останнім зауваженням, містер Веллер-старший відклав набік свою люльку й став ворушити жар у каміні. Впала довга мовчанка.
— Хтось стукає в двері, — промовив Сем.
— Нехай собі стукає,— гордо відповів його батько.
Не чувши запрошення, незнайомий відвідувач наважився прочинити в кімнату двері й просунув туди голову. То було обличчя й чорні патли містера Стігінса— червононосого пастиря, якого ми зустрічали у тридцять четвертому розділі цього правдивого оповідання.
Отвір у дверях потроху ширшав, і, коли в нього могла пролізти худорлява постать містера Стігінса, преподобний пастир прослизнув у кімнату й старанно зачинив за собою двері. Повернувшись до Сема, червононосий підняв угору руки та підвів очі на знак невимовного співчуття лихові, що спіткало родину. Далі він підсунув до каміна крісло з високою спинкою і, сівши на самий кінчик його, витяг з кишені коричневу хусточку й приклав її до очей.
Поки все це відбувалося, старший містер Веллер сидів, відхилившись на спинку стільця, широко розплющивши очі й спираючись долонями на коліна, і вся постать його виявляла надзвичайне й безмежне здивування. Сем мовчки сидів напроти, з гострою цікавістю чекаючи, чим скінчиться ця сцена.
Кілька хвилин містер Стігінс тримав хустку коло свого обличчя і жалібно, але чемно, зітхав. Нарешті, дужим зусиллям подолавши хвилювання, він поклав її в кишеню, потім застебнувся на всі гудзики, взяв кочергу, перемішав у каміні, потер собі руки й глянув на Сема.
— О, юний мій друже, — сказав містер Стігінс, — яке жахне нещастя!
Сем досить непевно хитнув головою.
— А для цього грішника й поготів, — додав містер Стігінс. На саму згадку про це серце праведника обкипає кров’ю.
Містерові Веллеру почулось, ніби його син зауважив щось про ніс праведника, який теж може обкипіти.
— Чи не знаєте ви, молодий чоловіче, — спитав Стігінс, що не чув цього зауваження, — може, вона заповідала щось Емануелеві?
— Кому? — не зрозумів Сем.
— Церкві, — пояснив містер Стігінс, — нашій церкві, нашій пастві.
— Вона не відписала нічого ні пастві, ні пастиреві, ні овечкам, ні собакам, — категоричним тоном відповів Сем.
Містер Стігінс лукаво зиркнув на Сема, перевів очі на старого джентльмена, що сидів із заплющеними очима і, здавалося, куняв, а тоді присунув свій стілець ближче і стиха запитав:
— І нічого для мене, містер Семюел?
Сем заперечно похитав головою.
— Я думаю, вона мусила щось залишити, — настоював містер Стігінс, помітно збліднувши. — Пригадайте, містер Семюел; невже ж вона не відписала мені нічого?
— Нічогісінько, що варто було б бодай ручки вашого старого зонтика.
— Але, може, — спитав, поміркувавши трохи, містер Стігінс, — може, вона заповіла, щоб старий грішник узяв мене на своє піклування?
— Щось таке нібито вона і дійсно заповіла, — ствердив Сем. — Батько оце перед самим вашим приходом почав був розповідати мені про вас.
— Невже… — зрадів, аж засяяв,
