Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

чи сонною з'явою, чи несподіваним листом даєш знати, що ти зі мною. Чи тепер хочеш перестерегти мене, мамо, чи… помогти мені? Я знаю, знаю, мамо, як дуже це болітиме тебе, але я не можу… ти повинна зрозуміти, що я не можу відцуратися того, чого татусь і ти сама вчили мене любити… Чого ти нічого не говориш, мамо? Мамо!"

Згодом мамина постать поволі зникає, розпливається… аж на місці, де стояла мама, залишається тільки біла хмаринка.

Вранці пані не може добудитися Дарки.

— Бійтеся Бога, панно Дарусю! Та ж то вже десята доходить. Ми були вже в страху, що ви так спите і розбудити вас не можна!

Дарка не зараз усвідомлює собі, що сьогодні за день і чого від неї хочуть. Помічає і те, що пані не виходить, як звичайно, з кімнати після того, як збудила Дарку. Ні! Пані тепер чекає аж Дарка на її очах одягнеться, вип'є вже зовсім холодне снідання, візьме на голову шапку, сховає гроші і піде вписуватись.

— Панно Дарусю, ви вважайте, не задивіться на Гиня! Я вам кажу! Ідіть впишіться і вертайтеся додому щасливо.

— Добре, — на все погоджується Дарка. Але коли Лідка на не зовсім зручний кивок маминої брови пропонує Дарці своє товариство, в Дарці бунтується щось, і вона рішуче відмовляється:

— Я піду сама… я тебе, Лідко, не водила і сама не хочу „водія".

— Уважайте, що робите, панно Дарусю! — ще раз перестерігає пані.

— Добре, — відповідає таким самим тоном Дарка.

На балконі першого поверху двоє дітей у білому, мов двоє полярних ведмедиків, чіпляються лапками поруччя балкону і щурять очі від сонця. На Дарку находить те розкішне безвілля, яке може дати тільки провесняний, по коліна в сонці, ранок. Їй не хочеться кудись іти, про щось думати, з кимсь ставати на розмову. Хочеться стояти отут на тротуарі, моргати до сонця, як тих двоє білих ведмедиків на балконі. Але на вулиці не можна стояти безрушно та бездільно. І Дарка рішає: „Піду туди, куди мене ноги понесуть".

Ноги, привчені до одної і тієї ж дороги, заводять Дарку під гімназію. На перехресті двох тротуарів коло гімназії стоїть гурток учнів. Здалека вже палає руда Гинєва чуприна.

— Це, певно, з тих, що не хочуть вписуватись, — здогадується Дарка, і її серце сповняється такою сердечною теплотою до них, що вона думає, чи не підійти їй до них і не гукнути: „Гаразд, товариші! Я теж з вами!"

Але саме тому виминає їх та йде просто до гімназії. Тоді хтось кричить за нею товстим, сердитим басом:

— Щасливо!!

І ціла група сміється коротким, умовлено глумливим сміхом.

— Господи! Їм здається, що я йду вписуватись! — паленіє аж до краплин поту Дарка.

— Ах, ти тут! — налітає з гімназії просто на Дарку Стефа Сидір. — Я по всій школі розбиваюся за тобою. Ну добре, що ти є! Ми, дівчата, умовились зійтися о пів до одинадцятої коло пам'ятника Шиллерові. Ходім!

— Які дівчата?

— Як то „які"? Наші! Ті, що не йдуть до вписів… Чекай… ти хіба?

— Ні, ні… я не вписуюся! — відповідає скоро Дарка. Стефа бере Дарку під руку, і вони скручують зразу праворуч, до парку.

— Та ж це вже справжня весна! — скрикує Дарка на вид чуприни парку — кольору молодого горошку.

— Еге ж! — сміється Стефа. — В парку заспіваємо собі!

Коломия, 1935 р.

Повнолітні діти

Моєму батькові

Дмитрові Макогонові

присвячую

I

Дарка скинула валізу під двері, коліном піддержала клунок з постіллю і, заки подзвонила до мешкання своєї колишньої "пані", заплющила очі. Не ставало віддиху, як рибі в саці. Тільки не думати, що це від тягару валізи і того клунка… Ого, в Дарки біцепси такі, що і вщипнути не можна. Добра фізична справність Дарки давала не раз товаришам притоку до жартів, не завжди дотепних, наприклад, буцімто закладались між собою при ній, хто з них положить її на обидві лопатки. Так то вже буває: молодики лоскочуть собі піднебіння перченими дотепами, а дорослі мужчини — ікрою.

А тепер в цієї сильної дівчини серце сіпається так, що Дарка бачить, як навіть блузка "дихає" в неї. Сміх людям сказати: Дарка аж така схвильована! Нарешті дзвонить. Потім стоять одна проти одної: по цей бік порогу задихана Дарка із своїми клунками, а по той бік — Ліда Дутка. Сорокато-вичепурена, з великими золотистими обручами в ухах, з блискучими, визивними очима, ніби живий образ синґалезки[64] на етикетці пакету цейлонського чаю.

— Дарко! Що за überraschung![65] Звідки ти тут? Що? З Бухаресту? Мамо! Мамо! Дарка приїхала з самого Бухаресту!

Обіймам Ліди, як освоєному леопардові, не можна занадто вірити. Дарка знає про те, але в такому дурнуватому моменті (чи людина схвильована не видається трохи смішна для тверезого довкілля?) вони дуже близькі і пожадані.

Десь з кухні причалапує мама Ліди. "Пані" приносить з собою пах перестояної оливи і прудко, більше зі звички, як з дійсної потреби, витирає руки об фартух.

І ці обійми, хоч і на перестояній оливі, смакують Дарці знаменито. Тепер загалом все — Ліда-моторуха, і пані з блідим лицем, і стара комода з кольоровою кулею (як це гарно з їх боку, що вони за вісім років навіть місця свого не змінили!),