Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
Через кілька годин Алма знову пробудилась. У кімнаті посвітлішало. От-от мало зійти сонце. Тепер на долівці посеред кімнати сидів, схрестивши ноги, хлопчик і дивився на неї. Алма кілька разів моргнула й запідозрила, що тут не обійшлося без чарів: що за чарівник прийшов і обернув малого пса на дитину? Хлопчик мав довге волосся й серйозний вираз лиця. На вигляд йому було років вісім. На ньому не було сорочки, зате він мав на собі штани — щоправда, одна штанина була вдвічі коротша, так ніби хлопчик визволяв ногу з пастки й розірвав тканину навпіл.
Він тут же скочив на ноги, немовби чекав, коли вона встане. Підійшов до ліжка. Алма налякано відсахнулась, та раптом помітила, що він тримає щось у руці — простягає їй. Предмет лежав на його долоні й виблискував у перших променях сонця. Щось невеличке й мідне. Він поставив предмет на краю ліжка. Окуляр її мікроскопа.
— Ох! — охнула вона.
Почувши її голос, хлопчина втік геть. За ним безгучно захиталась хистка заслона, яку величали дверми.
Після цього Алма більше не змогла заснути, але й вставати не квапилась. Вона почувалася такою ж утомленою, як напередодні ввечері. Хто наступний прийде до її кімнати? Що це за місце таке? Треба знайти, чим зачинити двері — але чим? На ніч можна присунути до дверей столик, але ж його легко відсунути. Та й чи є взагалі сенс загороджувати двері, коли вікна — це не вікна, а пробиті в стінах діри? Вона збентежено й зажурено крутила в руках мідний окуляр. Де ж решта частин її улюбленого мікроскопа? Що то за хлопець? Можна було б кинутися слідом за ним і простежити, де він ховає решту її речей.
Вона заплющила очі й прислухалася до незнайомих звуків довкола. Їй здавалося, що вона от-от почує, як зійде сонце. Було виразно чути, як за дверима розбиваються об берег хвилі. Надто близько від її хатини. Краще було б поселитися трохи далі від води. Все здавалося надто близьким, надто небезпечним. Пташка, що всілася на дах прямісінько над її головою, дивно скрикнула. Її покрик скидався на слова: «Думай! Думай! Думай!».
Та вона тільки те й робила, що думала!
Нарешті Алма встала, змирившись з тим, що сон її остаточно покинув. Цікаво, де тут вбиральня, чи хоча б місце, яке б могло виконувати цю роль. Минулої ночі вона присіла за фаре, але надіялась, що десь поблизу є краща місцина. Алма переступила через поріг і мало не перечепилась через щось. Глянула вниз і побачила — просто на ґанку, якщо то, звісно, можна було назвати ґанком, — Емброзову валізку, яка спокійно чекала на неї, зачинена й міцно затягнута ременем. Вона присіла, розв’язала ремінь, відкрила валізку й швидко переглянула все, що лежало всередині, — малюнки були на місці.
На березі — ні праворуч, ні ліворуч, скільки було видно в світанковому присмерку — не виднілося ні душі: ні жінки, ні чоловіка, ні хлопця, ні пса.
Думай! — скрикнула пташка над головою. — Думай!
Розділ двадцять третій
Час ніколи не зупиняється — навіть у найдивніших і найнезвичніших ситуаціях — тож і для Алми в затоці Матаваї час проминув швидко. Поволі, спотикаючись, вона почала розуміти новий світ, у якому опинилася.
Як і в дитинстві, вперше відчувши потяг до пізнання, Алма почала з того, що обстежила свою оселю. Це зайняло їй небагато часу, бо мініатюрній таїтянській фаре було далеко до Білого Акру. Одна кімнатка, сякі-такі двері, три вікна без шибок, грубо збиті меблі й дах з пальмового листя — ось і все, що там було. Того першого ранку Алма ретельно обшукала всю хату в пошуках хоч найменшого сліду Емброза — нічого. Ознак присутності Емброза вона почала шукати ще раніше, ніж взялася за (цілком даремні) розшуки свого зниклого багажу. Що вона сподівалася знайти? Послання для неї, нашкрябане на стіні? Таємну схованку з малюнками? А може, в'язку листів чи щоденник, де він записував не тільки незрозумілі містичні бажання? Ні, після нього нічого не зосталось.
Змирившись, Алма позичила в сестри Ману віник й позмітала зі стін павутиння. Замість старого сіна насипала на долівку нове. Підбила матрац і прийняла фаре за свою нову оселю. А ще, за порадою преподобного Веллса, прийняла той прикрий факт, що її речі або рано чи пізно повернуться, або ні, і що цьому ніяк — геть ніяк — не зарадиш. І хоч ця думка її засмучувала, проте було в цьому щось на диво слушне, ба навіть справедливе. Втратити все, що тобі дороге, — наче вмить відбути покуту. Алма відчула, що вони з Емброзом зблизилися — обоє приїхали на Таїті, щоб втратити там усе.
І от, у єдиній сукні, що в неї зосталась, вона подалася досліджувати довколишній світ.
За хатиною стояла так звана гімаа — відкрита піч, де Алма навчилася кип’ятити воду й готувати кілька простих страв. Сестра Ману підказала їй, що можна зробити з місцевих фруктів та овочів. Алма не думала, що її кулінарні витвори смакуватимуть як сажа чи пісок — а саме так вони й смакували! — але вона не здавалась і гордилася, що може сама себе прогодувати, чого їй зроду не доводилось робити. (Автотроф, от хто вона така, сумно всміхнулась Алма; як би нею пишалася Ретта Снов!) Був там і жалюгідний клаптик саду, але з нього не було пуття; Емброз збудував собі хатину на палючому піску — даремно було навіть пробувати щось там вирощувати. Ящірок, які цілу ніч бігали туди-сюди по балках, теж неможливо було позбутись. Зрештою, плазуни допомагали боротися з москітами, тому Алма старалася не звертати на них уваги. Вона знала, що шкоди ящірки їй не заподіють, та все ж краще б вони не повзали по ній уночі. Але хоч не змії — то вже добре. На щастя, змії на Таїті не водилися.
Зате аж кишіло крабами, проте Алма з часом перестала зважати на крабів усіх можливих розмірів, які без упину крутилися в неї під ногами на березі. Вони теж були безневинні. Щойно запримітивши її своїми очицями на рухомих стеблинках, вони тут же квапливо дріботіли в протилежному керунку, поклацуючи клешнями. Невдовзі Алма звикла ходити босоніж, зрозумівши, що це значно безпечніше. На Таїті було надто спекотно, волого, піщанисто й слизько, щоб ходити взутій. На щастя,
