Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук

— Ні, сказав я.— Не хочу нічого такого читати. Не мають значення жодні статті, має, здається, значення тільки рівень нашого самоусвідомлення. Тобто усвідомлювати, що учинив і як.

— Але ж він нічого не вчинив,— сказала Люда.

— Тим більше. До речі, від Артура і я відрікся. Сказав на допиті, що ми з ним не контактуємо і не дружимо через Ларису.

— По-моєму, ти правильно сказав,— мовила Люда.— Та й розумно,— вона підлила собі коньяку в каву.— Чи Славко тобі повідомив, що маємо одружитися?

Славко подивився на Люду із здивуванням, вона йому підбадьорливо моргнула. Я вдав, що не помітив того перезирання.

— Налити тобі ще? — спитала Люда.

— Налий! — згодився я.— Цього разу за вас. Дуже радий!

— Тепер не до радості,— сказала Люда.— Хай вони поздихають!

Ми випили і за Славка із Людою, і за те, щоб вони поздихали. Тепло потекло по мені, в кімнаті стало затишніше, і майже зникла та напруга, яка відчувалася спершу. Я розповів про “іспанську поетесу” Гарсію Лорку, яку сплутали з Ларисою,— Славко не витримав і зареготав своїм заразливим дитячим сміхом.

— Отже, Лорка — іспанська поетеса? — спитав він.— А чого зайшла мова про Лорку?

— Вони вилучили в моїх батьків твої листи.

— Дивно, мені про ті листи нічого не згадували.

— Бо там тільки й було компромату, що ця загадкова “іспанська поетеса”. І компромат цей стосувався не тебе, а їхнього ступеню освіченості.

— Здорово! Іспанська поетеса Гарсія Лорка,— зі смаком проказав Славко.— Не, це все-таки здорово! А чого з вами не прийшов двійник Лорки?

— Її забрав від суду батько і повів під вартою, оголивши шаблю,— сказав я.

— Бідна Лариса! — сказав Славко.— До речі, я її завжди мало розумів — чого її тягло до нашої компанії? їй би щось веселіше й простіше.

— По-моєму, ти її недооцінюєш,— сказав я.— Але те, що вона бідна зараз — це справді, тож давай будемо говорити про неї тільки добре. Їй сьогодні не легко.

— Він має рацію! — владно сказала Люда; дивно, вона здобула здатність і право командувати Славком, а він залюбки підкорявся.

— Тепер їй батьки всиплють! — сказав Славко.

— Буде проведено курс стандартизаційного лікування,— мовив я.

— Що це за лікування? — не зрозуміла мого гумору Люда.

— Процес перетворення людини розумної в людину стандартну,— сказав я.

Було то сказано легковажно, може, й жартував я, знаючи Славкову смішливість і намагаючись якось вирвати його з кігтів меланхолії, але остання фраза — то був сміх на кутні зуби, бо і я сам згодом пройшов курс стандартизаційного лікування і зрештою в стандартну людину, якою є тепер, коли пишу ці записки, перетворився. Перетворилася зрештою в таку людину й Лариса, і тут не сміятися, а плакати треба було б. Але тоді нами керувала молодість наша, бо тільки молодість може жартувати в той час, коли над її головою свистить меч, грозячи знести їй ту голову, і слава їй за те!

Зрештою, я побачив, що Славко втомився, очі його зтуманіли, і він сам зблід, тож попрощався й пішов, міцно потиснувши приятелеві руку. Люда пішла мене провести.

— Така тобі вдячна,— сказала вона, вивівши мене надвір.— Він уже давно не сміявся. До речі, я так і не зрозуміла, хто така та іспанська поетеса?

— Це не поетеса, а поет,— пояснив я популярно.— Великий іспанський поет.

— Ну, не все можна знати,— мовила розважливо Люда.— Добре, що Славко трохи розтерп. Ти його підкріпив.

— Тримайтеся! — сказав я.— А коли що, напиши мені, і я відразу ж приїду. В Славка моя адреса є.

— Гаразд! — згодилася Люда.— Ти на нього чудово впливаєш.

Вийшов на вулицю й відчув, що той холод, що його запущено нам сьогодні в душу, з мене не вийшов, незважаючи на те, що я просидів у кімнаті кілька годин і випив пару чарок коньяку, а все через те, що той холод сидів у нутрі моїм. Я знову побачив вихудлого, вимореного Артура з отією принизливо остриженою головою, побачив траурні обличчя його батьків і повний ненависті до мене Алоччин погляд. Чому вона так зле про мене думала і такі лихі слова сказала? Правда, було те, що я перший привіз і вніс у наше товариство самвидав, але чи моя вина, що Артур був такий необережний (та й Славко), що не захотів його вчасно позбутися, адже його було попереджено? Та й чи той самвидав був злом? Суб’єктивно так, бо через нього постраждали мої приятелі, але не тому, що сам він був злом, а тому, що проти його правди воювало зло суспільне. Отже, зло було не в мені і не в самвидаві, а в тому, що суспільну правду держава безжально викорінювала — сама була носієм неправди і зла. Може, таке суспільство й мало свою рацію,