Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін
На превелике щастя, якось уранці до мене нарешті зайшла бодай одна людина — абат Протіст, що мав поділитися прибутком, який надходив нам унаслідок оборудки з печерою бабці Анруй. А я вже й надій не покладав на цього священика. Його мов небеса послали. Кожному з нас припадало по півтори тисячі франків! Водночас він приніс добрі вістки про Робінзона. Його очам, здається, стало набагато краще. Навіть повіки не гнояться. І всі там запрошують мене. А я, зрештою, обіцяв їх провідати. Протіст навіть наполягав, щоб я поїхав. З того, що він розповідав мені далі, я збагнув: Робінзон невдовзі має побратись із донькою свічкарки в церкві біля печери, — в тій самій церкві, до якої належали мощі бабці Анруй.
Це все неминуче навернуло нашу розмову до небіжчика пана Анруя, проте ненадовго, й ми заговорили на приємніші теми — про Робінзонове майбутнє і про саме місто Тулузу, якого я зовсім не знав і про яке мені колись давно розповідав Ґрапа, про комерцію, яку там провадить Робінзон удвох із старою, і нарешті про дівчину, що вийде за нього. Одне слово, балачки потрохи про все й про всіх… Півтори тисячі франків! Ця сума зробила мене поблажливим оптимістом. Усі проекти, які викладав Протіст і які стосувалися Робінзона, з огляду на обставини, видавались мені розважливі, мудрі, слушні й цілком прийнятні. Все владнається. Принаймні я так гадав. Потім ми з абатом заговорили про людські літа. И він, і я вже давно переступили межу тридцяти років. Наші тридцять дальшали на непривітних берегах минувшини, про які ми навряд чи й шкодували. Не варто навіть обертатися, щоб розпізнати ті далекі береги. Старіючи, ми небагато й утратили. Зрештою, треба бути нікчемою, виснував я, щоб шкодувати за тим або тим роком більше, ніж за рештою! Бо ми, панотче, старіючи, набираємось завзяття, та й неабиякого! Хіба тішив нас учорашній день? А минулий рік? Який він, по-вашому? За чим шкодувати? За молодістю? Та ми ніколи її не мали!..
Злидарі з плином літ скорше й справді молодшають душею й наприкінці життя, якщо лише намагатимуться позбутися дорогою всієї брехні, страху та ницого бажання коритись, вони будуть, власне, не такі огидні, як на початку. А все інше, що існує на землі, — не для них. Воно їх не обходить! їхнє єдине справжнє завдання — позбутися покори, виблювати її. Якщо цілковито впораються з ним, перше ніж здохнути, то зможуть хизуватися, що недаремно жили.
На мене вочевидь найшло натхнення. П'ятнадцять сотень франків додавали мені завзяття, і я повів далі:
— Панотче, єдина справжня молодість — це коли ти любиш увесь світ, нікого не виділяючи, тільки в цьому є істина, тільки це означає бути насправді молодим і по-новому дивитися на світ. Гаразд, панотче, а чи багато ви знаєте молоді, що має такі душевні настанови? Я от зовсім не знаю! Повсюди бачу лише давні зашкарублі дурниці, які обсіли більш-менш юних, і що більше тієї глупоти, то з більшою силою дошкуляє вона молоді, а молодь іще дужче бундючиться, мовляв, яка вона несказанно молода! Але це неправда, це вигадки. Ота молодість — мов чиряк: гною більшає, і він надимає їх, спричиняючи біль усередині.
Протіст збентежився від моїх промов. Аби не дратувати його довше, я вирішив змінити тему. Надто тому, що він був зі мною дуже люб'язний, навіть запобігливий. А проте важко не повертатися до того, що переслідує тебе так, як переслідували мене оці міркування. Тільки-но опинишся сам, як тебе починає гнітити власне життя. Ти пригнічений. Аби позбутися тієї гнітючости, намагаєшся потроху кепкувати з усіх людей, що навідуються до тебе, а це набридає їм. Бути самотнім означає прагнути смерти.
Я сказав абатові:
— Треба вмирати ще довше, ніж здихає собака, нехай смерть триває тисячу хвилин і кожна хвилина несе нові страждання й містить досить жаху, щоб разів із тисячу змусити тебе забути всю насолоду, якої можна зазнати, кохаючись перед тим ціле тисячоліття… Тоді щастя на землі полягало б у тому, щоб померти з насолодою, померти втішаючись. А все решта — пусте, тільки страх, у якому не смієш признатися, нікчемне прикидання.
Протіст, дослухаючись до моїх розважань, зауважив, що я вочевидь знову захворів. Можливо, він казав правду і я не мав слушности ні в чому. У своєму усамітненні, намагаючись знайти кару для всесвітнього егоїзму, я поширив уяву на світ дійсносте, заходився шукати тієї кари в небутті! Глузуйте як хочете, адже нагод вийти з дому вкрай мало, бо завжди бракує грошей, а нагод вийти із власного єства й злягатися з кимсь — іще менше.
Мені хотілося б, щоб моя суперечлива філософія нітрохи не зачіпала релігійних переконань Протіста, але, треба признатися, в усьому його характері проступала огидна зверхність, яка, напевне, ще й як дратувала довколишніх. Як на нього, всі люди, сподіваючись вічного життя, перебувають на землі, мов у залі чекання, і кожне має свій щасливий або нещасливий номер. Його номер безперечно щасливий, він потрапить у рай. А на решту людства йому начхати.
Такі переконання нестерпні. Натомість, коли цього ж вечора абат запропонував мені авансувати суму, потрібну на подорож до Тулузи, я взагалі припинив набридати й суперечити йому. Страх знову застати в «Тарапу» Таню з її привидом змусив мене погодитись із Протістовою пропозицією без жодних заперечень. Усе-таки один або й два тижні безжурного існування! — казав я собі. Диявол знає всі способи, аби спокусити смертного. Пізнати їх до кінця — неможлива річ. Якби жив досить довго, то вже б не знав, куди податися, щоб знову шукати собі щастя. Бо всюди порозставляли б виродки щастя, щоб вони засмерділи всі закутки землі й ніде не можна було навіть дихати. Щодо тих, справжніх виродків, які виставляють у музеях,
