Пекло на землі - Віталій Юрченко
– І чим це кінчиться?
– А біс його знає. Голодом! Він конче буде і дай Боже. Може змора задушить комуну.
– Сумно. А як з колективізацією?
– Провели, мусіли.
– 1 добре працює колектив?
– От будеш їхати колєктивськими ланами, то й побачиш наслідки праці. Та не лови ґав, щоб, бува, вовки не вхопили.
– Тобто такий великий врожай виріс?
– Урожай то великий, та не тим, що сіялось, а буванами. Поки зійшла кукурудза – лобода по пояс вигналася; пізній соняшник мушка поїла, а замість нього пирій піднявся в пахви. Показали колєктивщики, як господарювати! І слава Богу. Старі колєктивщики розбігаються, а нових не заманять.
Тесть розповів, як їх колективізували. Прийшло з району розпорядження заснувати СОЗ[82]. Скликали сход. Перебили селяни виклад уповноваженого з району про колективізацію:
– Не треба нам колективізації. Буде з нас землеустрою! Другий рік озимини не маємо через нього.
Сход розв’язали. Уповноваженому соромно було вертатись до району з таким протоколом. Крутився він на селі, аж поки одного вечора хтось голови не провалив. Його чортяка не взяв, натомість колективізацію в три дні провели.
Ще вдосвіта прилетів загін чекістів. Весь день нишпорили по селу, а під вечір викрили таємне «кубло шкідників», що гальмують справу колективізації. Хто ці шкідники й чим вони шкодили колективізації – чекісти не сказали; провели закрите засідання з сільським активом і з тим поїхали.
Гадалося, що справа цим скінчиться. Аж через тиждень приходить секретний припис: «В цілях прискорення колективізації села пропонується виділити 12 «шкідників» на «виселєніє».
Зібрався весь сільський актив і виділив 12 «шкідників». Чим керувалася сільрада, визначаючи «шкідників» – і досі докладно не відомо. Ходять ріжні чутки по селу: Вовченко ніби пішов в Архангельську губернію через те, що до Харкова в справі повернення дзвонів їздив; старий Зазуля попав у список лиш тому, що в Драгана на весіллі кревно голову сільради образив, а Доманюки з рідним селом розпращалися за те, що якісь злодійські махінації голови комнезаму викривали. Багато всіляких чуток ходить і досі про цих 12 жертв, та й багатенько комнезамців вихваляється: «Це я його на Соловки запроторив. Нехай би був не заїдався. Сказав – угроблю, от і вгробив. Хай знає, що влада на місцях».
Тепер ріжне говорять, а тоді спало це рішення на «шкідників», як грім на голову. Під вечір того дня всім жертвам загадали:
– Готуйтеся, Никифоре, в дорогу!
– Збирайтеся, Степане, із сім’єю, поїдете геть з села. Вас виселяють.
– Куди? В яку? За віщо? Що за напасть? – у розпач кидалися «шкідники», мліли на місці приголомшені жінки, намагаючись збагнути, що за лихо…
Та більше їм нічого не казали. Увечері прибув загін міліційського конвою, і «шкідників» виводили з села.
Були то нечувано-жахливі картини прощання-проводів. Повторились у найповніших фарбах часи татарських лихоліть, наїздів диких орд, страшного ясиру. Таких плачів, ридань і розпачу душі людської село від діда-прадіда не пам’ятає. Вмлівало, переставало битись серце, німіла в жалощах душа. Нарід квилив благаннями до неба…
– Боже великий! Чи бачиш, що твориться?.. Во ім’я чого?.. Яким правом?!
Вигнати безневинних людей з рідного села, відірвати від любої землі, з теплого кубельця й зимою в холоді-голоді таскати Бог вість куди, як прокажених?! За віщо ж це? Чи ж вони злодії, розбишаки?! А вистраждані матері, хворобливі бабусі, а діти-немовлята?! За який гріх їх беруть на поневіряння?!
В’янула душа, мутився розум, як жертви побивались, як клякли, чіплялися за двері, як припадали непритомні на воротах, як плазували-квилили дорогою перед катами… Як холодно-суворі насильники конвоїри немилосердно викидали з хат, тягнули, виштовхували з подвір’я, ловили по хлівах, горищах, як звірят…
Стара Доманиха припала в дверех до одвірка й заклякла – непритомну на сані кинули. Зазулева дочка, прощаючись з сусідами, ахнула і задубіла – ховали її другого дня на ріднім кладовищі. Ткаченка Гриця хлопчина вибіг за ворота й скрикнув: «Куди ж це нас, татуню? За віщо? Гвалт! Не піду з дому!» – заверещав, несамовито борсаючись. Його безжалісно вхопив міліціонер і потягнув до саней. Свитинка йому спала і хлопчак голим тілом сунувся снігом здовш вулицею.
Жахались, руки ламали, волосся рвали близькі, плакали родичі, зітхали тяжко всі, багатші і бідніші…
А як підводи вирушали з місця, здійнявся розпачливий вереск, як перед смертельною стихією.
– Прощайте! Гвалт! Не дайте нас! Рятуйте! – ревіло несамовитим жалем-жахом сорок шість виречених на смерть людських істот.
Село інстинктово кинулося за етапом. Та стримали. Прикладами, стрілами в гурт розігнали, двох душ поранили, коня забили…
Етап ховався за селом у нічній темряві. Село рідне, любі ниви, добро, роками плекане, рідня, сусіди, приятельство, все миле й дороге… зникало все… навіки…
А з роси крови-сліз таких етапів спливали соціалістичні осередки-колективи…
Багато картин-страхіть розповідав мені тесть. Він, як досвідчений селянин, добре знає сучасне село, уміє спостерігати в ньому всі процеси. З його розповіді я відкрив багато мені незнаних досі явищ-трагедій червоного села.
Страшне завели на селі з отією штучно насадженою «клясовою боротьбою». Старого, тихого, одноманітного колись села і не пізнати. У сіру безвість провалилися братерство, дружба й однодумність хліборобів. Нема старої дружньої громади. Не для села тепер усе будується, твориться! Тепер усе скеровується в користь одних-«синків» і на зло, на погибель других-виродків. Одних по головці гладять, тягнуть за собою, травлять, мовлять, візьми його, Охриме, души Трохима за горлянку, бо в тебе три десятини поля, а в нього аж цілих п’ять з половиною.
За шмат сусідового поля нацькований Охрим допомагає сусіда скубти. За клапоть поля, за червінець – деруть брат брата. А комуністи торжествують та голять і Охрима, і Трохима, хоч кожного у ріжний спосіб.
Нема села, не стало селянина, зродилось пекло цькувань, сварні й розбрату, а в ньому куркуль, бідняк і середняк. Кожному мешканцеві села вчепили один з цих ярличків.
– То що за чолов’яга? – питаєте. Не Кирило й не Данило, дістанете відповідь, а інакшу.
– Та то куркуль, – скажуть зі злобним притиском; коли питаєте бідняка про заможнішого.
– А промовляє що за один?!
– Наш активіст, незаможник, – додадуть відрадно й хвастовито.
– А що ж то за гурток мовчки й хмуро слухає?
– Так собі, ні риба ні люди, ні се ні те – середняки, або куди вітер віє…
І за ярлик іде завзята боротьба, бо значить він багатий. Куркуль за все подвійно платить, куркулеві земля найгірша, його зайвий, дев’ятий, раз у підводу виженуть
