Богун - Олександр Олександрович Соколовський
Жовніри пішли далі.
Через п’ять хвилин Максим підійшов до діда, ведучи з собою якусь непевну істоту, що зростом нагадувала підлітка: хлоп’яча свитка обвисла на ній, як на тичині, шапка закривала їй не тільки очі, а й ніс. Шия її була обмотана не то хусткою, не то ганчіркою.
Таку ж саму істоту трохи згодом привів і старець, сліпий на одно око.
— Клади на возгу укрий рядном та давай починати, — сказав дід.
Максим подав дідові бандуру, підсунув йому якогось мішка, дід умостився зручніше й почав перебирати струни.
Пальці все швидше й міцніше перебігали по струнах.
Гомін в юрбі почав завмирати, дехто підходив ближче, щоб краще почути.
Дід почав стиха, але дедалі все більше підносив голос: помітно було, що кобзар розраховує на якнайбільшу аудиторію:
Об, там, на татарських полях, На козацьких шляхах Не вовки-сіроманці квилять-проквиляють, Не вірли-чорнокрильці Клекочуть і під небом літають,— То сидить на могилі козак старесенький. Як голубонько сивесенький… У кобзу грає-виграває, Жалібно співає…Дід схилив голову, заплющив очі, знову розплющив, глянув на слухачів, на Максима.
Той сидів коло мавп нерухомо.
Натовп немов завмер. Здавалося, що дід якраз саме й є той козак сивесенький, про якого співає, і що навколо не ярмарок, а безмежний степ.
Кінь білй старого постріляний, порубаний, Ратище поламане, Піхви без шаблі булатної, У ладівниці— ні однісінького набою…Несподівано в натовпі почався якийсь рух. Дід сидів високо й добре бачив, що до нього хочуть протиснутися ті самі жовніри, що шукали мавп…
Але ні один м’яз не здригнувся дідові на обличчі, і струни бандури знов забриніли:
Тільки й зосталась йому бандура подорожняя, Та у глибокій кишені люлька бурунка, Та тютюну півпапуші…Максим теж помітив жовнірів і глянув на діда. Той моргнув йому й співав далі:
Козак-сердега, люлечку потягає, У кобзу грає'виграває, Голосно співає: «Гей, браття мої, панове молойці, Славні козаки-запорожці… Де ся ви повертаєте, Як ви ся маєте?.. Чи до Січі-матері прибуваєте, Чи татар-бусурменів, Як череду, У полон заганяєте?..»У юрбі хтось вилаявся крізь зуби:
— Та куди його лихий несе?..
— Штовхни його, рудого собаку, щоб аж прилип!..
Дід зирнув одним оком і побачив, що рудий жовнір уже за кілька кроків од воза.
Максим трохи зблід і хвилюючись поглядав то на жовнірів, то на вкритих рядном мавп.
Дід грав і співав далі, немов нічого не помічаючи:
Коли б мені бог поміг старі ноги розправляти — За вами, козаки, поспішати — Може б, ще я здужав наостанку віку заграти, Голосно вам заспівати: Нехай би моя кобза знала, Що мене рука християнська поховала. А вже мені, старенькому, без кобзи пропадати — Не зможу я по степах чвалати…Рудий жовнір стояв уже коло самого воза й підозріло поглядав на всі боки.
Високий худий довговусий січовик з великим кривим носом підсунувся й обперся об воза якраз проти жовніра.
Будуть мене вовки сіроманці зустрівати, Будуть дідом За обідом Коня мого заїдати…— Та чого ти штовхаєшся, нечиста сило! — гримнув на ввесь голос кривоносий січовик саме в ту мить, як рудий жовнір глянув на мавпу, що несподівано почала вовтузитися під рядном.
— Хлоп! — закричав рудий жовнір. — Бидло!..
— Геть звідси! — заскреготів січовик зубами й хотів схопити рудого за гайдавери.
— Преч! — заверещав рудий, і довга його шаблюка свиснула в повітрі.
Січовик в одну мить вихопив свою й своєчасно відбив удар.
— Геть звідси, стерво собаче!..
— Геть! — заревла юрба.
У ту ж мить січовик ударив рудого шаблею по голові.
7