Фальшивомонетники - Андре Жід
А що я мовчав, то він провадив повчальним тоном, хитаючи головою:
— Чи помітили ви, що в цьому світі Бог завжди мовчить? Лише диявол говорить. Чи принаймні... чи принаймні... — провадив він, — хоч би як ми напружували увагу, нам щастить почути лише диявола. Ми не маємо таких вух, які могли б почути голос Бога. Ви ніколи не запитували себе, яким може бути цей Божий голос?... О, я кажу не про той, який проник у людську мову... Ви пам’ятаєте початок Євангелії? «На початку було Слово». Я часто думав про те, що слово Бога — це все творіння. Але диявол ним заволодів. Його гарчання покриває тепер голос Бога. О, скажіть мені: чи вірите ви, що все одно останнє слово залишиться за Богом?.. І якщо час після смерти перестає існувати, якщо ми відразу входимо у Вічність, то як ви думаєте, ми зможемо тоді почути Бога... безпосередньо?
Його опанувало щось подібне до бурхливих емоцій, він затремтів, ніби в нападі лютої лихоманки й несподівано залився слізьми:
— Ні, ні! — закричав він, похлинаючись словами. — Диявол і добрий Бог — це одна й та сама істота. Вони добре розуміють один одного. Ми віримо, що все погане на землі походить від диявола; але ми вважаємо так тільки тому, що інакше ми не змогли б простити Бога. Він грається з нами, як кіт зі спійманою мишею... І після цього він ще вимагає, щоб ми дякували йому! За що дякували? За що?..
Потім нахилився до мене й провадив:
— А ви знаєте, що він зробив найжахливіше?.. Він віддав у жертву власного сина, щоб нас спасти. Свого сина! Свого сина!.. Отже жорстокість — одна з головних характеристик Бога.
Він упав на своє ліжко і обернувся до стіни. Ще кілька хвилин він трусився у спазматичних корчах, потім мені здалося, що він заснув, і я покинув його.
Він не сказав мені жодного слова про Бориса. Але я думаю, що саме в цьому містичному розпачі він виразив свій біль, надто Грандіозний, щоб його можна було споглядати зблизька.
Я довідався від Олів’є, що Бернар повернувся до батька; і я переконаний, що нічого кращого він зробити не міг. Довідавшись від малого Калуба, якого він випадково зустрів, що старий слідчий занедужав, Бернар не став слухати нічого, крім голосу свого серця. Ми маємо побачитися з ним завтра ввечері, бо Профітандьє запросив мене на вечерю, де будуть також Моліньє, Поліна та обидва їхні сини. Мені дуже цікаво буде познайомитися з Калубом.
Андре Жід Банкетна промова
Оскільки лауреат не зміг бути присутнім на Нобелівському банкеті у Стокгольмській ратуші, який відбувся 10 грудня 1947р., то його промову зачитав Габріель Пюо, посол Франції.
«Думаю, марно говорити про те, як мені шкода, що я не зміг бути присутнім на цих урочистостях і особисто висловити свою вдячність, але, на жаль, мені довелося відмовитися від цієї подорожі, що обіцяла бути і приємною, і цікавою.
Як вам відомо, я завжди уникав почестей, принаймні тих, що їх я як француз міг би сподіватися від Франції. Мушу признатися вам, панове, що в мене трохи пішла обертом голова, коли так несподівано ви присудили мені найвищу нагороду, яку може одержати письменник. Протягом багатьох років я мав таке враження, ніби волаю в пустелі, потім дістав змогу звертатися у своїй творчості до людей, але їх було дуже мало, проте сьогодні ви мені довели, що я мав слушність, коли вірив у чесноти невеликої кількості і в те, що рано чи пізно їхня думка стане вирішальною.
Мені здається, панове, ви віддали свої голоси не так за якість моєї праці, як за той незалежний дух, що її оживляє, дух, який у наші часи мусить відбивати атаки зусібіч. Те, що ви помітили його в мені, те, що відчули потребу схвалити його й підтримати, сповнює мене впевненістю та глибокою втіхою. Я, проте, не можу не думати, що зовсім недавно ще одна людина у Франції репрезентувала цей дух навіть ліпше, ніж я. Я думаю про Поля Валері, захоплення чиїм талантом постійно зростало в мене протягом нашої півстолітньої дружби і чия смерть позбавила вас можливости обрати його замість мене. Я часто говорив про те, з якими почуттями дружби та глибокої шанобливости я постійно й незрадливо схилявся перед його генієм, перед яким я завжди почував себе «звичайною людиною, занадто людиною». Нехай пам’ять про нього буде присутньою на цій церемонії, пам’ять, яка в моїх очах стає все осяйнішою, мірою того як згущується темрява. Ви сприяєте тріумфові вільного духу й через цю показову винагороду, яку ви мені присудили, знехтувавши гострі розбіжності в думках, які часто мають тимчасовий характер, ви надали цьому духові несподівану нагоду засяяти ще осяйнішим блиском».
Перед цією промовою Арне Тиселіус, заступник голови Нобелівської фундації, зробив таку заяву: «На жаль, пан Андре Жід, з огляду на слабке здоров’я, мусив відмовитися від свого первісного наміру взяти участь у цій церемонії. Ми висловлюємо йому з цього приводу щире співчуття і ще раз підкреслюємо свою пошану та глибоку симпатію до славетного майстра французької літератури, чий геній так глибоко вплинув на нашу сучасність».
Нобелівська премія з літератури 1947 р.
Презентаційна промова Андерса Естерлінґа, Постійного Секретаря Шведської академії:
«На першій сторінці чудового журналу, який Андре Жід видавав протягом півстоліття, ми бачимо автора, якому було тоді двадцять років, на сьомому поверсі будинку в Латинському кварталі. Він шукав місце, де могли б зустрічатися «Символісти», група юнаків, до якої він належав. З вікна він дивився на Сену та Собор Паризької Богоматері. Була осінь, сонце вже закочувалося за обрій, і він почував себе як герой бальзаківського роману Растиньяк, готовий підкорити місто, яке лежало в нього під ногами. «Тепер ми завжди будемо вдвох!» Проте амбіціям Жіда довелося просуватися вперед довгими й покрученими стежками; та й перемоги, які вони здобували, виявилися дуже й дуже нелегкими.
Сімдесятивосьмирічний письменник, якого ми сьогодні увінчуємо Нобелівською премією, завжди був суперечливою постаттю. Від самого початку своєї кар’єри він ішов у перших рядах сіячів духовного неспокою, але це не завадило йому сьогодні завоювати славу одного з найвидатніших літераторів Франції і здобути вплив, який не послаблювався протягом життя кількох поколінь. Його перший літературний твір з’явився в 1890-х
