Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

Тепер стояв він на чолі кіннотників-спагі, викликаючи жарти і сміх командирів і презирливе бурчання солдатів. Проте вигляд мав він надзвичайно войовничий: він був увесь обвішаний кинджалами і пістолями, порохівницями і ножами. Розкішний ятаган теліпався у нього на поясі. Золоті остроги, висаджені бірюзою, вилискували на чоботях жовтого сап'яну з зеленими візерунками, а велетенська чалма нагадувала макітру або стиглий гарбуз.

Коли нагоничі розсипалися цепом і вигуками почали підіймати дичину, Гасан наблизився до падишаха і застиг у шанобливому поклоні.

Осман скоса зиркнув на нього, в думках глузуючи з його діжкоподібної постаті, і ледве втримався від бажання дати йому доброго стусана.

— Що тобі? — спитав він. — Кажи швидше; чуєш як женуть?

— Хай простить мені серце всесвіту, — зітхнув Гасан, не звиклий говорити коротко, — тому що обов'язок вірного слуги наказує доповідати своєму володареві саму тільки правду, якою б жахливою вона не була.

Осман здригнувся і, не слухаючи крику нагоничів, труснув Гасана.

— Та кажи до пуття, сальний курдюче! Що трапилося?

— Поки що нічого, світло безсмертя. Але надійні люди вже не вперше доповідають, що яничари незадоволені суворим наказом мудропроменястої слави твоєї про заборону вина і опіуму і скрізь говорять по грецьких тавернах, що коли б Мохаммед-хан був падишахом, ніхто б не видавав таких наказів і вони б спокійно торгували вином і пиячили, наче справжні гяури. А сп'янівши до безсоромності тварин, вони починають проклинати тебе, о джерело одвічного світла, і казати таке, що мій грішний язик ніколи не наважиться повторити навіть десятої долі їх слів.

— А Мохаммед-хан? — урвав падишах, хоча гавкання хортів і крики нагоничів все наближалися.

— Мохаммед-хан тримається осторонь. Але султана Кьозем, мати його, наказала минулого тижня роздати від імені свого сина яничарам двох вогнищ[258] двадцять тисяч дукатів «на спомин душі падишаха Ахмета».

— І яничари?..

— Яничари пили за здоров'я султана і сина її, Мохаммед-хана, спадкоємця меча предків твоїх, як старішого зроду Османів, і вихваляли його сміливість, розум, вдачу і красу, і головне, його войовничість.

По той бік галявини зашарудів сухий дрок. Чорно-сірий вепр вистрибнув з кущів і з грізним хрюканням затрусив на мисливців.

Уперше за своє життя падишах упустив дичину, і вепр промчав повз нього, ламаючи сухий хмиз і кущі. Боягуз Гасан відстрибнув і заховався за падишахову спину, хоч не один раз урочисто присягався покласти за Османа життя. Але коли замовкло хрюкання вепра, а на галявину вистрибнув заєць, він раптом випнув груди і урочисто вказав на нього падишахові:

— Не барися, господарю! Блисни кровоточителем-мечем або смертельною стрілою, тому що не лише дрібна дичина тікає з рук твоїх, але і великий хижак, о велителю. А ми, найвідданіші слуги, мовчимо і чекаємо твого наказу, щоб виконати всемогутню волю твою.

Осман стріпнувся і, коли серед дроку майнула хвостом лисиця, — націлився і пробив її стрілою, потім з люттю і глузуванням звернувся до Гасана:

— Бачиш? Так буде з тими, хто бовкає зайве або чекає добра від моєї мачухи, султани Кьозем.

До вечора тривало полювання. Чимало вепрів і зайців, диких кіз і перелітних пташок впало від стріл падишахових. Осман був один з найкращих стрільців свого війська, але сьогодні стріляв він з якоюсь жорстокою насолодою і забивав звірів і птахів, від полохливого зайченяти до оленя і вепра. Він наближався до поранених тріпотливих ланей та олениць, дивився їм у страдницькі очі, повні сліз і смертельної муки, і сам добивав їх мисливським ножем.

А ввечері, коли спальники роздягли його в селям лику, наказав він негайно викликати муфті Есаада і, коли той з'явився, вислав усіх з опочивальні й наказав йому видати фетву на смерть Мохаммед-хана.

У старого руки затремтіли від жаху.

— Ні, володарю всесвіту, — відповів він тремтячим голосом. — Візьми моє життя, але такої фетви я не дам. Я надто старий, щоб брати такий гріх на душу.

Султан остовпів. Вперше за своє життя слово його — не закон.

Він підвищив тон, почав вимагати, загрожувати. Але старий був непохитний. Багато чого обіцяв йому падишах, звиклий, що все на світі продається, але ніщо не зламало старого, і він вийшов з покою під лайку розлюченого падишаха, написавши на фетві одне лише категоричне слово:

«Олмаз»[259].

Гасан підслухав розмову муфті з падишахом і того ж дня привів до Біюк-сарая Румелійського військового каді, Кемаль-ед-Діна, бо він, як особа духовного сану і муфті, міг заступити великого муфті Есаада, Кемаль-ед-Дін розраховував на білу чалму з двома золотими смужками, символ влади шейх-уль-Ісламу. Він з півслова зрозумів, чого від нього вимагають, і одразу вивів на фетві бажане слово — «Олур».

І другого дня літописець Стамбула вписав у дев'ятсот тридцять третій згорток свого літопису кілька сухих лаконічних рядків:

…І коли Мохаммед-хан побачив гільсизів, що накинулися на нього з зашморгом, він скрикнув:

— Османе, Османе! Благаю аллаха обрубати нитку твого існування так само жорстоко і зневажливо, як ти відбираєш в мене свого рідного брата, моє безвинне життя!

Довідавшись про страту Мохаммед-хана, султана хасекі, Гюль-Хуррем, перша вбралася у жалобний пурпур, посипала попелом голову, розпустила коси свої і наказала роздати на помин душі забитого втроє більше золота, ніж роздала тиждень тому султана Кьозем за спокій душі померлого падишаха.

Справи міські і церковні

Важкий благовіст гуде і лине Подолом. На сонці тане. Парують дахи, а в тіні ще іскряться замети ніздрюватого снігу. Кришталевим мереживом міняться бурульки, спадають з них прозорі краплі, а вітер, вогкий і м'який, віддає запахом таловин на заплавних луках.

На магістратському майдані — юрба. Строкаті до болю в очах святкові вбрання, і переважно жіночі. Всі пробиваються до ратуші з вежею і балконом, з якого виголошують магістратські такси і постанови, королівські універсали і старостинські та воєводські накази.

Всі дивляться у бік замка. А стрімким схилом гори, з широкої воєводської брами, тече такий же строкатий струмінь людей і повільно спускається до магістрату. Драбанти з списами, перев'язаними стрічками, гарцюють спереду, стримуючи баских коней. За ними сурмачі, гусарія з мідними крилами в орлячому пір'ї, а далі воєводський і старостинський ридвани, оточені вершниками і пішим почтом двірської шляхти та челяді.

Коли перші вершники з'їхали з гори і замайоріли у глибині вулиці, тонко і гомінко залопотіли дзвони домініканського кляштору, а з костьолу Спірито Санкто[260] вийшла процесія католицького біскупа з зеленими і кармазиновими корогвами, іконами і визолоченим балдахіном, під яким поважно виступав біскуп у білому мережаному стихарі.

— Ой матінко! — ахали жінки. — У сорочечці поверх ряси! Наче маленька дитинка.

— І всі