Біс Плоті - Валерій Олександрович Шевчук

— Викопали ми тії гроші з міднею, тоді батько взяв і приніс у двір пана писаря Григорія.

— У мій двір? — зчудувався пан писар Григорій. — А чого в мій?

— Це вже дозвольте, панове врядні, мені пояснити, — сказав Омелько Костюченко. — Бо мій малий ще недоліток і добре політики не тямить.

— Говори, — дозволив пан магістратський суддя.

— Бачте, панове врядні, пан писар може потвердити, жона моя, а вона в мене друга, коли сказать по правді, це все одно, що сатана, як і кожна жона, а вона в мене сатана ніби головніша, я в цьому нітрохи не сумніваюсь. А ще тоді я з нею розбив, коли сказати по правді, горшки, то вона, син тому свідком, вогнем на мене дихала. А як баба диха вогнем, то кожен із нас, мужів, зна, лучче її не чіпай, а відійди, бо не вона згорить, а ти. Отож, коли б дознала про ті гроші, то, пан писар може те потвердити, вся вулиця в минуті про те б звідала. А пан писар, на честь йому сказати, особа довіри гідна, а ще й урядна, то я подумав закопати мідню в його городі, поки діло не стане темне. Говори, вилупку, далі…

— Але батько побоялися їх там закопувати, бо сказали…

— Еге ж, я сказав: коли закопаємо гроші в пана писаря в городі чи в садку, то хоча він і сусіда наш, а гроші стануть його, не наші. То я й побоявся…

Пан писар на те слово тільки шиєю прокрутив, ніби йому раптом замуляв ковнір.

— Тоді ми пройшли у свій двір і поставили ту мідню у сінцях. Мене ж самого батько послав у хату до мачухи, щоб та не виходила в сінці і не побачила, боронь Боже, тих грошей. А далі я не знаю.

— Кажи ти, Омельку, — мовив пан суддя.

— Ну що ж, правди не сховаєш, як сказано у Святім Письмі, — мовив старий Костюченко. — Поки синок мій, оцей вилупок, замовляв зуби моїй, вибачте на слові, песиголовці, то я заховав ті гроші під порогом, який на задвірок. Ех, даремне я в теє діло вліз! — Омелько махнув розпачливо рукою.

— А далі що?

— Хай вилупок каже, — буркнув Омелько Костюченко.

— Другого дня батько покликав мене на задвірок, і ми обидва з ним пересушували ті гроші під повіткою на рогожі. А потому батько поставив мене на сторожі, бо хотів їх знову сховати, боявся, щоб не підглянув хто, а найбільше мачуха, та й і я щоб не відав. Отож, де він вдруге заховав, не знаю.

— Які були в скарбі гроші? — спитав пан суддя.

— Це вже ліпше я скажу, — озвався Омелько Костюченко, до речі, він уже не блискав так чорно банькадлами, а ніби зсумирнів та впокорився. — Гроші в тій мідні були биті таляри, півталяри й менші від півталярів. Скільки їх, не рахував, бо збирався вчинити це пізніше наодинці, без хлопця, бо мусив поглядати весь час, чи ніхто за нами не; стежить.

І ніхто не стежив? — спитав пан возний.

Ні я, ні хлопець мій того не застерегли, — впевнено мовив Омелько.

— Отже, гроші були й син твій сказав правду? — перепитав пан суддя.

— Він же забожився! — мовив Омелько.

— Це я тебе запитую, а не сина, — сказав пан суддя.

— Звісно ж, були, я ж розказав, — буркнув Омелько.

— Чому ж ти, Несторе, не побоявся, тут справуючись, піти проти батька? — спитав пан возний.

— Я йому за те ще віддячу, — знову гостро блимнув Омелько.

— Сам батько мене навчив, — мовив Нестор, його очка знову забігали, а рукою він підтер з губи кров, що все ще сочилася, рука в нього від того втирання стала червона. — Батько мені завжди казав науку: не бреши, бо тебе брехня та поб є. А ще боюся катування, бо тоді не витримав би і все одно правду б оповів. Тому й признався добровільно, без усякої кари.

— Що було далі з тими грішми? — спитав пан суддя.

— Не відаю, батько мене до них уже не допускав, — мовив Нестор.

Омелько Костюченко знову дивно заскреготав зубами, обличчя його ще більше почорніло, а смоляний позир спалахнув по-вовчому. І він не так заговорив, як зарипів, не вимовляючи, а випльовуючи із себе слова-коструби:

— Хай би ті гроші згоріли чортівським вогнем, ніж би в мої руки потрапили й мене морочили б! Дурні гроші гірше дурної баби!.. Проклинаю той час і годину, коли чортяка їх мені підкинув!..

— Не лайся, Омельку, в урядному місці, — сказав пан суддя. — Чи твій хлопець справді не знає, що було далі, чи, може, бреше?

— Не знає, — неохоче мовив Омелько. — Коли ми їх пересушили, то я закопав їх у стаєнних яслах. Але потому не міг цілу ніч спати, все мені здавалося, що хтось за мною підглянув і ті чортячі гроші забрав, а мені носа навісив. І я встав порано, ще домашні міцно спали, взяв ті гроші із мідпем і закопав у заваленому погребі в своєму-таки дворі, поруч із двором пана писаря Григорія, лишивши признаки, а може, тих признак і не треба було, але я так вчинив.

— Які ж були признаки? — спитав пан возний.

— Признаки як признаки, — буркнув Омелько. — Коли казать по правді, на версі — дошка, під дошкою — талірка, під таліркою — черепок, а вже під ним — мідня. Отам вони, кляті, й лежать і досі, коли чорт не забрав назад.

Скрушно зітхнув, як кінь, скинув головою й печально на всіх подивився.

— Гаразд, — сказав пан суддя. — Але чому, скажи на милість, ти образив і облаяв чесну жінку