Новини - Андрій Любомирович Войницький
Соніни очі блищали ненавистю. Саша мовчки дивився на неї.
— Знаєш? А нічого! Вона про тебе навіть не питала. І взагалі ти був для неї нічим. Вона про тебе і пам’ятала тільки тому, що ти, по-перше, рудий, а по-друге, дурь їй привозив. Усе інше ти сам собі вигадав, їй на тебе було накласти! Зрозумій це нарешті. Якби не фен, вона б тебе на поріг не пустила. Ти був для неї точно тим самим, чим і для всіх інших у цій кімнаті. Тож змирися з цим і зрозумій своє призначення: ти барига! Барига — і більше нічого. Ти не пастор, не Санта Клаус, ти нікому не друг, ти просто сраний барига, котрий часом ще й пригощає на халяву. Думаєш, ти їм потрібен? Їм потрібен порошок! Спитай у них! Спитай хоч у чорномазого, чому він тобі друг!..
Пастор, певно, обурився б цим расистським випадом, але він, на щастя, все ще не повернувся.
— Чи у фашиста цього спитай! — Соня хитнулася до Іллі і подивилася йому в очі з таким виразом, ніби збиралася туди плюнути.— Що, не будується комунізм без фенчіка? А ти, лупатий, багато нюхаєш? — поцікавилася вона у прес-секретаря, і той замість відповіді зробив кам’яне обличчя. Соня різко повернулася до Саші:
— Роззуй очі, Сашо! В тебе немає друзів! Жодного! Гукнеш — ніхто не обізветься! Як тільки дурь скінчиться, нікого поруч не буде.
Вона раптом криво посміхнулася якійсь шаленій думці, що прийшла їй у голову.
— А може, я нічого не розумію, й он той,— вона метнула оком на мене,— взагалі правий? Може, ти насправді її вбив? Наварився, і «давай до свіданья»? Один укол — і всі борги списані! Ну? Нормальна схема!..
Повисло гнітюче мовчання. Ніхто не ризикував підставитися під цей потік п’яної енергії, що просто цебеніла з неї.
— Тоді якого ж я одна повинна все це розхлебтувати?! — закричала Соня.— Навіщо воно мені?! Чому мене викликають у суд, а не тебе? І я там маю брехати, що знати не знаю тебе! А цей придурок,— вона знову кивнула на мене,— стверджує, що знаю! А ти його все одно з руки годуєш!.. Навіщо ти мене у це вплутав?! Це ж твої розклади з Бісом, до чого тут я?
— Стули пельку! — раптом не вимовив, а якось просичав позеленілий від люті й розпачу Саша.
Соня з невимовним обуренням глянула на нього. Сигарета майже згоріла, вогник підповзав до пальців, але вона не відчувала опіку.
— Це ти мені? — дівчина аж затрусила головою.— Мені?! Ах ти ж паскуда! Мене не сьогодні — завтра засадять у буцегарню через тебе, тупого мудака, а ти кажеш «Стули пельку!». Ні, Сашо, це ти зараз заткнись і мовчи! Бо саме ти у всьому цьому винен! Ти! Ти один!!!
Соня обурено відвернулася, наче те, що вона побачила в його очах, гірко її розчарувало. Підійшла до столу, налила собі ще текіли і промовила, не підводячи голови. Цього разу в її голосі стояли сльози:
— Ти ж мене не любиш, і ніколи не любив... Господи, яка ж я дурепа! Навіщо я з тобою зв’язалася?..
У цю хвилину я гостро пожалів її. Як я міг навіть думати, що це вона вбила Наташу Штос? А Ілля ще мене переконував... Я подивився на нього, і побачив на його обличчі якийсь взагалі не притаманний йому вираз. Щось схоже на співчуття.
— Усе скоро скінчиться,— раптом промовив Ілля.
— Та ну? — вхопився за ці його слова Саша.— І як же воно скінчиться?
— А знаєш що? — упередила відповідь Іллі Соня.— Я мабуть уже піду звідси! Годі мені вас слухати, ви ж тут усі покидьки! Якби у мене була можливість, я б свого часу дала Наташі найціннішу пораду... Ні, спершу зібрала вас усіх разом, показала б їй ваші пики і сказала б: ось, бачиш цих людей? Подивись на них, в їхні брехливі очі. Запам’ятай весь той бруд, що там побачиш, і ніколи, ніколи більше не пускай цю мерзоту в своє життя! Якщо ж будуть лізти, хай охорона одразу стріляє на ураження!..
Тут двері відчинилися, в кімнату увійшов Патрік і завмер на порозі, побачивши Сашине безживне лице. Нестор узявся за склянку. Саша зробив до Соні якийсь ламаний, непевний крок, простягнув до неї руку, і цієї ж миті його погляд зробився остаточно збентеженим. Потім він, наче забувши, як його тіло має завершити рух, який почався, незграбно рухнув на підлогу прямо до ніг дівчини.
Спочатку мені здалося, що він просто перечепився через щось, а потім я побачив, що його спину вигнула дугою судома, кінцівки затрусилися, а на губах виступила моторошна кров’яниста піна... Соня з галасом кинулася до нього. Схопився Нестор, підбіг Патрік, підскочили ми з Іллею, і тільки Віталік залишився сидіти за столом.
— Викличте «швидку»! — вигукнула Соня, падаючи на коліна поруч.— Скоріше!!!
Сашу били корчі, його обличчя виглядало жахливо. Ми штовхалися навколо нього, Соня ревла, Патрік матюкався,
