Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький

За мить уже стояв на ногах і, схрестивши руки на грудях, казав:

— Так, Аецію… Це твоя найвища слава, бо найбільша заслуга.

Аецій здигнувся. Спершу небагато ваги прив’язував до не зовсім тверезих, як йому здавалося, слів Каризія, — але от чує з його вуст ті самі слова, що їх під час січневих календ у Базиліці Святого Павла за мурами мовив про нього єпископ Риму Леон. Але ж у ті січневі календи його дійсно увінчала найвища слава — про яку він недавно не смів навіть мріяти. Тепер усюди, де лишень долинає римське слово, літописці квапливо схиляються над табличками і пергаментами… Здивовані, захоплені, засліплені, — великими оздобленими літерами записують виняткову, понад усі інші важливішу подію. В Іспанії напишуть, що року чотириста вісімдесят четвертого місцевої ери… в Еліді, що тисяча двісті двадцять четвертого року після першої Олімпіади… в Римі, що року тисячу сто вісімдесят четвертого ab urbe condita… у Константинополі, що року п’ять тисяч дев’ятсот п’ятдесят четвертого від створення світу, натомість в Александрії, що року п’ять тисяч дев’ятсот тридцять восьмого від того ж першого дня творіння, — а всюди, що чотириста сорок шостого від Різдва Христа Сина Божого — уперше таке трапилося за більше ніж триста літ, від часів імператора Адріана, щоб тричі обіймав римський консулат смертний… підданий… що не належить до імператорської родини!.. Навіть Констанцій був допущений до третього консулату лише ставши Августом!..

Дивне почуття щастя переповнює Аеція: потрійний консулат… урочисте оголошення Гавденція нареченим найславутнішої Плацидії… А нині — останній римлянин!.. Гарно сказав і може, навіть розумно це обґрунтував власник Каризіаку, але хіба ж ці два слова зуміють пережити того, хто вигадав їх… віддаленого на тисячу миль од італійських столиць бельгійського самітника?… Під впливом панегіриків Меробада в Аеція дуже сильно розвинулася турбота про безсмертя власної слави… Отож питає Каризія, чи має він намір оголосити це своє окреслення: останній римлянин?…

— Може, ти це лише мені хотів сказати, але так, щоб ніхто інший не довідався? — додає, щоб затерти враження надмірного дбання про славу.

— Так, оголошу, але лише тоді, коли ти звершиш свій найбільший подвиг…

— Коли знищу візіготів?…

— Коли ще стільки проживеш і стільки часу будеш щитом імперії, доки я спокійно закінчу переклад останньої пісні… Тоді я у префації напишу, чим спадок попередніх століть завдячує останньому римлянину…

До атріуму швидко входить молодий Майоріан.

— Найславутніший мужу, — гукає, — король Хлодіон з тисячами бранців і незліченними скарбами, які награбував у містах і віллах над Аксоною, поспіхом відступає до Токсандрії… Коли ми не доженемо його перед Камераком[77], то буде майже в безпеці, бо у своїй країні…

Аецій миттю забуває про Гомера, про прізвисько останнього римлянина, про все, сказане Каризієм.

— Їдьмо! Вдарити в буцини!..

— Найславутніший мужу, а вечеря? — здивовано питає власник Каризіаку. Аецій посміхається.

— Ми сьогодні не вечерятимемо… може, в сідлі… Майоріане, накажи забрати усіх коней з конюшень Каризіаку!.. — Молодий посессор дивиться на патрикія непорозумілим поглядом, наче недочувши. — Я тобі заплачу, Каризію, — тобі, на відміну від інших, — та й повертаючись загляну до тебе з подарунком… але зараз не залишу тобі жодного коня… Зате зоставляю всіх піхотинців… Так, так, Майоріане… Беремо лише кінноту, післязавтра мусимо догнати Хлодіона!.. Бувай здоровий, Гомере!

— Хай Христос тебе провадить, останній римлянине!.. Перемагай!

Аецій якусь мить дивиться на гордовиту гарну постать Каризія і раптом притишеним голосом (щоб не почув Майоріан, який стоїть у протилежному кутку атріуму) кидає питання, якого він не задавав собі вже довгі, довгі роки:

— А якщо я загину?…

На губах власника Каризіаку з’являється посмішка поблажливої вищості.

— Не загинеш… Не можеш загинути… Я ж іще навіть чотирнадцятої пісні не закінчив…

Вже другий день мчать шаленим гоном розлогими полями Другої Бельгіки, — на північ од землі віромандуїв, майже дощенту спустошеної вогнем, мечем і жадібністю варварів. Од виїзду із Каризіаку Аецій ні на мить не заплющив очей, майже зовсім не сходив із сідла та вже десять годин не брав до рота ні страви, ні вина. У знищеній країні незмірно тяжко було роздобути харчі, військо вже починало відчувати голод і втому, — але це лише подвоювало швидкість та енергію патрикія. Перш ніж коні та люди будуть по-справжньому виснаженими, за всяку ціну мусить наздогнати франків, неодмінно ще на землях імперії, вдарити несподівано і влаштувати їм такий погром, щоб утратили спромогу далі битися і благали про відновлення перемир’я. Це все треба було розв’язати однією битвою: не було й мови про хоча б двотижневу війну… Не було б чим годувати війська, а до того ж Аецій мав при собі надто малі сили, щоб воювати проти всього народу, ще й на його власній землі… Тож мав намір одразу ж після здобуття перемоги і відновлення Хлодіоном присяги на феод повернути до родючих околиць Лютеції; бо ж у разі розгрому франків військо разом із бранцями та незліченними скарбами здобуло б і сякі-такі харчі, але дуже небагато, — лише стільки, щоб набратися сил, необхідних для швидкого повернення… Варвари самі голодували, — Аецій знав про це і лише це вважав причиною вилазки Хлодіона над Аксону; зовсім не приховував од свого війська суті і серйозності становища, проте водночас надив жовнірів надією битви, здобичі («Половину повернених скарбів візьмемо собі… законним власникам віддамо лише половину!»), жінок і одноразового, зате дуже щедрого