Яса. Том 1 - Юрій Михайлович Мушкетик

прошита січами, походами, смертями, морськими побоїськами. Деякі нитки вже почали висмикуватися, іноді два кінчики не сходилися. Лежав з приплющеними очима, й через них, через мозок і серце котилася його то темна, то просвітлена до дна ріка життя. Найчастіше плавба починалася од видимих пристаней — перебирав у думці останні подробиці приготування, раду, на якій намагалися передбачити майбутні події, виповідалися ймовірні і неймовірні плани — і тоді вертався на думбаси та стерни, на яких проплив, які вже перетрухли на порох або ж згоріли до останньої лавиці, вдруге, втретє штурмував фортеці, що їх штурмував раніше й здобував або не здобував: Очаків, Козлов, Кафу, Перекоп, Дюнкерк… То вже неначе сон. Неначе все те було не з ним, а з кимось іншим. Буря біля Гібралтару, яка трохи не потопила їхні кораблі, бастіони і солоні канали Дюнкерка, щоб добутися до бастіонів, перепливали канали, прикриваючись човнами, висока могила на пустельній дюні, в якій похований сотник Атлант з козаками, коротка служба під командою маршала принца Конде і довге голодне стояння в Парижі… Сон чи не сон? Вечірні бесіди з французьким послом графом де Брежі, лінькуватим чепуруном у білому жабо та жовтих рукавичках, котрий вважав себе знавцем козаччини й набридав Сіркові розпитуваннями та повчаннями, парад на честь перемоги, на якому бачив кардинала Мазаріні, а королеви Анни не розгледів — надто багато стояло навколо неї пишної двірні, і жартівливий герць з королевичем Людовіком. Шестилітній забіяка з довгим, позакручуваним у кілечка волоссям теж прийшов подивитися на козаків, вимахував манюньою шабелькою, і козаки випхнули з гурту Сірка, яко одного з наймолодших та найвеселіших з — поміж себе, й він удавано серйозно став до герцю, й за третім чи четвертим побрязком дозволив Людовікові «вибити» з рук важку домаху, яка зблиснула, й вгрузла в землю за кілька кроків, і панії в схожих на піну мереживах заплескали в долоньки — чи то королевичу, чи то козакові. Сірко тоді став на одне коліно й схилив голову, просячи в переможця пощади. З Франції привіз срібну тютюнницю, кілька ліктів білого сукна та кілька десятків французьких слів. По тому бувало в курені, випозіхуючи довгу осінню ніч, сидячи на низенькому стільчикові, кидав Захаркові, хлопчакові, який прислуговував літнім козакам: «А подай — но, Захарку, мої пітітботи», — й Захарко тягнув од груби величезні чоботиська, й запорожці реготіли. Або: «А теперки закуримо піпе», — й набивав тютюном («табак а фром») свою носогрійку. Оце все, що надбав. Всю ж решту, кількасот тисяч золотих франків, одержав король Владислав, який найняв кардиналові Мазаріні козаків для штурму неприступної фортеці Дюнкерка. Тоді Сірко мало про те думав. Й нинішній Сірко дивується з того. З себе колишнього й з інших козаків, чию кров один всевладний лиходій продав іншому, вони порахували гроші, порахували власні вигоди, а козаки з того содомського походу собі жодних вигод не мали. Чому так сталося? Що призвело до того? Й призводило до подібної торговиці ще багато разів. Сірко й нині не знає, скільки франків отримав за його власну кров Владислав. Його не поранили в бою, вже по тому в нього вистрілив з — за рогу якийсь іспанець: помщався козакам за невідпорну налогу. Залишив на все життя позначку на лівому Сірковому плечі трохи вище серця.

Гай — гай, то не одна позначка, отримана Сірком не на полі битви. Ще одну вхопив у татарській корчмі, чи як там вона називається, нині вже й забувся, хоч татарську мову трохи знає, принаймні може порозумітися з татарином без товмача. Тинявся по Кафі, куди приїхав із запорозьким посольством, і занесло його до того шинку. Він бачив, що в низенькі двері під ліхтарем із кольоровими скельцями зайшло двоє венетійських купців, зайшов і собі. Там справді була світличка, в якій стояли столи й сиділо кілька німців та поляків (венетійці поділися невідь — куди), але саме з ним чомусь зав’язали сварку п’яні татарські матроси, котрі бенкетували в сусідній залі, і йому довелося одбиватися ослінцями, столами, залізною чаплією, й вже в дверях хтось із матросів черконув його ножем по шиї.

Сірко й далі дивується собі колишньому, отакому безтурботному й веселому, а трохи й шкодує за тим. То був чудовий час. Не тільки безтурботний, безжурний був у ту пору. Хотілося йому багато побачити, багато зрозуміти, упевнитися, утвердитись в собі самому, чогось досягти, зробити щось поважне й значиме. Тоді води в оцих ріках для нього були всі молоді, вони молоді й солодкі тут, на ріках, і старі та солоні в морі. Таке й життя людське — спочатку солодке, а потім солоне. Але сьогодні він не хотів про те думати. От зачепився пам’яттю за герць з королевичем, і пам’ять перенесла його в зовсім інше місце, в інше герцівне коло. І вже стояв на герці, теж несправжньому, навчальному, з сином кальницького полковника Куцого Тимком. Правував Сірко на Січ, заночував на полковницькому хуторі, й Федір Куций попросив молодого козака повчити військової науки свого сина. Полковником Куций став зненацька, тепер сподівався й сина вивести в старшинське звання (раніше хотів зробити з нього купця), отож треба було навчити його тримати в руці шаблю й мушкет. Тимко деякий досвід мав (вправлявся в ширмуванні на шаблях з конюхом Грицьком), та де йому зрівнятися з Сірком, котрий вже обкрутився в кількох походах та битвах. Обоє — і Тимко, і Йван — хлопці молоді, обоє запальні, одначе Сірко — тонкий у стані і в’юнкий, і обличчя його поблискувало від степової засмаги, наче бронза, і очі грали веселою безжурністю. Тимко ж — білий, наче сметаною облитий, ще й трохи заплив лоєм. Білий в нього чуб, білі брови, а вус темний, обличчя повне, але гарне, просте й відкрите. На обох — білі сорочки (в одного вишита по ковніру голубим квітом, у другого — червоним), поверх сорочок — легкі кольчуги, на головах — легкі сталеві місюрки. Ширмували в саду на галявині, саме біло квітли вишні й засипали молодих герцівників білим цвітом. І яблуні вже викинули рожевий цвіт, він пробився крізь молоденьке листя й пахнув дурманно. Яблуні були дужі, крислаті, вони вкутали сад од поля, а вишеньки цвіли несміливо, наївно, сором’язливо. Сірко обставив галявину новими порожніми липівниками для меду, кілька кадібців розставив і на галявині. Тимко налягав, Іван відступав, повільно, ніби знехотя відбивав удари, Тимко вже добряче втомився, на носі, на білих бровах, на вусах у нього зблискували крапельки поту, він розчервонівся,