Незнайомка з Вілдфел-Холу - Енн Бронте
«Підійди сюди, Артуре», – попросив той, простягаючи до нього руку.
Дитя підійшло і боязко торкнулося тієї палаючої руки, але майже здригнулося від страху, коли батько раптом ухопив його за руку і підтягнув ближче до себе.
«Ти впізнаєш мене?» – запитав містер Гантингтон, пильно розглядаючи риси його обличчя.
«Так».
«І хто я?»
«Татко».
«Ти радий бачити мене?»
«Так».
«Ти не радий!» – розчаровано відповів батько.
Артурчик підійшов до мене. Хворий сказав, що я навчила дитину ненавидіти його, і почав лаятися і проклинати мене. Допіру він розтулив рота, я відправила дитину з кімнати, а коли він зробив паузу, спокійно запевнила його, що він помиляється.
«Я справді хотіла, щоб він забув тебе, – сказала я, – а передовсім забув те, чому ти його навчав, тож і не балакала з ним про тебе».
Хворий відповів стогоном, а голова почала метатися на подушці.
«Я вже в пеклі! – кричав він. – Ця триклята спрага спопеляє моє серце! Чому ніхто не?…»
Перш ніж він встиг скінчити, я налила склянку якогось кислуватого напою, який стояв на столі, і принесла йому. Він жадібно випив, але пробурмотів, як я забирала склянку:
«Тобі здається, ніби ти сиплеш мені розпечений жар на голову, правда ж?»
Я запитала, чи можу ще щось зробити для нього.
«Так, я надам тобі ще одну можливість продемонструвати християнську великодушність! – глузливо усміхнувся він. – Поправ мою подушку і цю трикляту постіль. – (Я так і зробила). – А тепер дай мені ще одну склянку цієї гидоти. – (Я підкорилася). – Це чудово, чи не так? – сказав він зі злісною усмішкою, коли я тримала склянку біля його уст. Ти, певне, ніколи й не мріяла про таку можливість!»
«Мені залишатися з тобою? – запитала я, поставивши склянку на стіл. – Чи тобі буде спокійніше, якщо я піду і пришлю доглядальницю?»
«О так, ти напрочуд ніжна та люб’язна! Та я божеволію від усього цього!» – відповів він, нетерпляче відкинувшись назад.
«Тоді я залишу тебе», – сказала я і пішла собі.
Наступного ранку лікар звелів пустити йому кров, і після цього він був спокійнішим. Моя присутність уже не дратувала його, як раніше, і він приймав мої послуги спокійно, без будь-яких гірких зауважень, та наступного дня трохи ожив, а разом з ним ожила і його лиха вдача.
«О, ця солодка помста! – кричав він. – І до того ж ти можеш тішитися цим зі спокійною совістю, адже це твій обов’язок».
«Добре, що я виконую свій обов’язок, – сказала я, – бо це єдина втіха, яку я маю; виходить, єдина винагорода, якої мені слід очікувати, – це чисте сумління!»
Він здивувався.
«А якої винагороди ти очікувала?»
«Ти не повіриш, але я сподівалася полегшити твої страждання, та, схоже, ти сам не хочеш цього. Я пожертвувала власними почуттями і всім тим незначним комфортом, який мені ще залишався, і все даремно, бо ти гадаєш, ніби я роблю це з помсти!»
«Це все дуже добре, насмілюся сказати, – мовив він, розглядаючи мене із безглуздим подивом, – і, звісно ж, я маю потонути в сльозах каяття і захоплення від такої великодушності і надлюдської доброти. Що ж, роби для мене добро, якщо ти знаходиш у цьому якесь задоволення, бо сама бачиш, що я зараз такий жалюгідний, яким тобі хотілося б мене бачити. Відтоді як ти приїхала, мене доглядають набагато краще, бо ці негідники занедбали мене, а друзі, здається, покинули назавжди. То були страшні часи, запевняю тебе: я інколи думав, що краще б я помер. Як ти гадаєш, таке можливо?»
«Можливість смерті є завжди; і завжди добре жити з такою можливістю у перспективі».
«Так, так! але як ти гадаєш, може ця недуга скінчитися смертю?»
«А ти підготувався до цього?»
«Лікар звелів мені не думати про це, бо я маю обов’язково видужати, якщо притримуватимуся режиму і розпоряджень».
«Сподіваюся, ти одужаєш, Артуре, та ні лікар, ні я не можемо говорити про це з певністю – у тебе внутрішнє пошкодження, і важко здогадатися про його масштаби».
«Отакої! ти хочеш налякати мене до смерті».
«Я не хочу даремно заспокоювати. Якщо усвідомлення непевності життя може спонукати тебе до серйозних думок, я не відволікатиму тебе від таких міркувань. Ти боїшся смерті?»
«Це єдине, про що я не можу думати, тож якщо ти маєш якісь…»
«Але ж вона колись таки прийде, причому так само неочікувано, як це було б і сьогодні. Звісно, тоді вона буде такою ж небажаною, як і зараз, якщо тільки ти не…»
«О, дідько б її вхопив! Не мордуй мене своїми проповідями, я їх терпіти не можу, кажу ж тобі. Якщо ти гадаєш, ніби є якась небезпека, то врятуй мене від неї; а потім, на знак вдячності, я вислухаю все, що тобі заманеться сказати».
Тож я облишила цю тему. А зараз, Фредеріку, я мушу завершити свого листа. Я сиджу біля хворого і в мене геть немає вільного часу, бо ще ж треба піклуватися і про сина. Якщо його батькові стане гірше, я попрошу Естер Гаргрейв узяти його до себе на якийсь час, але поки що мушу сама глядіти його.
В цікавому становищі я перебуваю: докладаю всіх зусиль, аби сприяти одужанню і моральному виправленню свого чоловіка, та що мені робити, коли він одужає? Виконувати свій обов’язок, звісно, – але як? Що ж, буду виконувати те завдання, яке стоїть переді мною зараз, а Бог дасть мені силу виконати те, чого Він вимагатиме надалі. Прощавай, дорогий Фредеріку.
ГЕЛЕНА ГАНТИНГТОН.
– Що ти думаєш про це? – запитав Лоренс, коли я мовчки складав листа.
– На мою думку, – відповів я, – вона розсипає перли перед свиньми. Та більше нічого не казатиму: нею керують найкращі і найблагородніші мотиви, і якщо це нерозумний вчинок, то нехай небо захистить її від його наслідків! Можна мені залишити цього листа, Лоренсе? Вона жодного разу ніде не згадала про мене, тож від цього не буде шкоди.
– А чому ти хочеш залишити його собі? – Хіба ці літери писала не її рука?
– Ну, якщо так… – сказав він. І я залишив листа собі.
– А як писатимеш, – сказав я, – то запитай, чи можна мені розповісти матері та сестрі її правдиву історію, аби сусіди зрозуміли, як ганебно поставилися вони до неї? Скажи їй, що це – найбільша ласка, яку вона мені може зробити, а ще
