Амаркорд - Наталія Володимирівна Сняданко
У другій половині дня Дарина почала наполягати на тому, що цієї ночі вони зупиняться в Херсоні, у її родичів, а дві з половиною сотні кілометрів, які відділятимуть їх від мети, проїдуть вранці, виспавшись і відпочивши. Можливо, навіть відремонтують бак, адже їхати з діркою, з якої дзюрчить бензин, не надто безпечно. Дмитро підтримав пропозицію Дарини, але Олекса опирався: мабуть, хотів продемонструвати власну витримку і здатність провести за кермом півтори доби без відпочинку. А можливо, просто не хотів погоджуватися з Дмитром: сперечалися вони дедалі частіше й затятіше, не здатні погодитися ні в чому. Суперечка з новою силою розгоралась у кожній кнайпі, — вони тепер зупинялися все частіше, марно намагаючись знайти нерозчинну каву в придорожніх забігайлівках тієї доеспресової доби. Після зупинки традиційно заліплювали бак і їхали далі. Розхід пального значно перевищував їхні розрахунки, з чого вони робили висновок, що виливається таки чимало.
До Херсона доїхали близько півночі, але, попри наполягання Дарини, до родичів не поїхали: Олекса заявив, що протримається ще ці дві сотні, а вночі їхати набагато легше, ніж удень, бо немає спеки. Зате ще сьогодні вони побачать море.
— Ми і так його побачили б ще сьогодні, вже по дванадцятій, — втомлено буркнула Дарина й задрімала на своєму задньому сидінні.
Прокинулася вона від того, що хтось із силою тягнув її за руку, а рука ця чомусь боліла. Спросоння Дарина зафіксувала лише те, що спала на розкритій книжці й сторінки вим'ялися під її головою. Вона не розуміла, чому її тягнуть за руку, й намагалася в темряві знайти свої капці. Капців ніде не було, тож вона вилізла з машини, хоча це чомусь було непросто. Остаточно прокинулася вже надворі.
Вони стояли посеред зарослого якимись злаками поля, зовсім поряд із дорогою, машина, перевернута догори колесами, повільно розхитувалася з боку на бік. Олекса, який витяг Дарину з машини, потягнув її за собою далі в бік, Дмитро підтримував з іншого боку за ту саму руку, яка поболювала. Коли відбігли на відстань, яка здалася їм безпечною, сіли на землю і все ще не розмовляли. Кожен підсвідомо чекав, що от-от пролунає вибух, хоча кожен розумів, що так трапляється частіше в кіно, ніж у житті.
Потім підбігли якісь люди, поставили машину на колеса й відвели їх до себе до хати.
Вже аж уранці Олекса розповів, що задрімав за кермом і з'їхав з дороги. А за сніданком вони з'ясували, що в тому місці часто трапляються аварії — господарі хати вже навіть не намагаються ставити паркан: його щозими зносить якась вантажівка, що заїжджає їм посеред ночі просто у двір. Господиня дому, жінка непевного віку, досить юна, судячи зі статури, але майже беззуба, у зав'язаній ззаду хустині, сказала з херсонським акцентом, що їм дуже пощастило: машина майже не пошкоджена, та і самі вони не постраждали.
Але це все буде пізніше, уже вранці, а звечора вони були настільки втомленими, що не мали сили вирішувати та планувати, з'ясували лише, що від'їхали всього на двадцять кілометрів від Херсона, найближчий телефон знаходиться в сусідньому селі, за два кілометри, і доїхати туди о такій порі немає ніякої можливості, бо єдиний автовласник у селі «уже випимши». Їх поклали спати на підлозі, бо ліжок у цьому домі не було, господарі теж спали на підлозі, у сусідній кімнаті, а крім цих двох кімнат у хаті була ще кухня, посеред якої стояла старенька газова плитка з балоном і ослінчик на трьох ногах. Не було навіть стола.
Вночі Дарина майже не спала: заважав таємничий біль, який перекидався з руки на праве плече, тому важко було встановити його джерело, і про який вона нічого не сказала хлопцям, бо на них і так шкода було дивитися. Вона потай обмацувала руку й передпліччя, але встановити причину болю так і не вдалося. Вона сподівалася, що просто вдарилася і тепер болить синець. Трохи задрімала лише під ранок, прокинувшись від того, що зліва і справа синхронно завовтузилися Дмитро й Олекса.
У сірому світлі, що пробивалося крізь брудні фіранки, які подертими клаптями звисали з тріснутого посередині вікна, кімната виглядала ще більш жалюгідно, ніж звечора. Вона була цілковито порожньою — лише по кутках лежало якесь лахміття, підлога була вкрита товстим шаром бруду. Вони сиділи на своїх туристичних килимках і злякано озиралися довкола.
— У тебе все ціле? — підозріливо запитав Олекса і взяв Дарину за плече.
Вона мимоволі зойкнула, до ранку біль посилився.
— Покажи, — втрутився Дмитро.
Дарина зсунула набік бретельку свого сарафана.
— Ключиця, — хором зітхнули хлопці. — У тебе зламана ключиця. Треба до лікаря. Терміново.
Дарина доторкнулася до правого плеча у місці, яке їй показав Олекса, і відчула два уламки кістки, що напинали шкіру. Відразу ж чомусь почало боліти менше: мабуть, уночі біль посилювала невідомість. Вона встала й випросталася: ключиця майже не давала про себе знати, тільки рука самостійно не піднімалася — її потрібно було підважувати.
— Сьогодні неділя, не знаю, чи знайдемо ми лікаря, — сказав Дмитро.
— Я пропоную їхати
