Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук

— Постараюся,— відказав я, бо про що тут було говорити.

У кімнату мені повертатися не хотілося, і я вийшов надвір. Сів на лавці біля гуртожитку й нервово курив, припалюючи нову сигарету від старої. Отже, те, чого боявся, сталося. Ні Артур, ні Славко мого попередження не послухалися, і в них таки щось знайшли. Артур — це зрозуміло, він став безрозсудно сміливий, але Славко з його розважністю? Славкового дядька я ближче не знав, тому про нього й менше думав, але і йому, як досвідченому чоловікові, треба було вестися розважніше. Цікаво, чи не зробили вони обшуку в мене у Житомирі, в батьків? Лариса про це нічого не сказала, бо могла не знати. Зрештою, коли це сталося, батько мені якось дасть знати. В мене вони знайти нічого не могли, хіба кілька Славкових листів, які він писав мені сюди, але то були листи звичайні із загальними міркуваннями, через що я їх не знищував, з Артуром же я не листувався, бо через Ларису стосунки з ним у мене таки розладналися. Тумбочку ж мою вони, напевне, перевіряли і там знайти нічого не могли — Коля це їм доказав. Отже, я міг сподіватися тільки допиту, але про себе в цей час не думав: як буде, так і буде. Лариса була ніби в паніці, але це в неї мине.

Я помалу заспокоювався, хоч мені нестерпно було жаль за нерозсудливість своїх братчиків; про те, що хтось із них на допитах розколеться й розповість про наше братство, я не припускав, а тут чорні ангели могли б зачепитися.

Цього вечора я довго блукав вулицями, а щоб забутися, пішов у найближчий кінотеатр. Фільм був відверто поганий, але я досидів до кінця, трошки на ньому й передрімавши. Власне, я й не дрімав, а, заплющивши очі, напівмарив. І мені здалося, що з темряви протягується до мене кощава рука й вимацує, щоб мене розшукати й схопити. Я відчув страх.

Через кілька днів приїхав до мене батько, було це в суботу. Батько вперше приїхав до мене в Київ, він потелефонував з автобусної станції, я розповів йому, в який треба сідати автобус, а сам виїхав йому назустріч. Ми прибули на кінцеву зупинку автобуса водночас, і я відразу ж побачив, який батько стурбований і спантеличений.

— У тебе тут усе в порядку? — спитав він.

— Та начебто,— відповів я.— А як там?

— Про Артура знаєш?

— Знаю.

— Взяли ще якогось чоловіка. А те, що і в нас був трус, знаєш?

Цього я не знав. Ми пішли з батьком вулицею, і він неквапно розповідав мені, що там і як діялося. Приїхали на машині й перерили весь дім. Лазили й на горище, але там такий у нас нелад, що вилізли звідти, як чорти. Пергорнули всі книжки й усі папери.

— І щось забрали?

— Славкові листи до тебе. Щось у них було?

— Ні,— відповів я.— Інакше я б їх не зберігав. А як твоя Біблія?

— Я її після твого приїзду вдома не тримав, було б жаль, коли б забрали. Тепер Біблії не дістати. Мене турбують ті Славкові листи. Справді там нічого не було?

— Всього їх чотири,— сказав я.— В одному виписки з Гегеля з розмислами про тугодумність, в Гегеля вони досить оригінальні; в другому — враження від поезії Лорки, в третьому — спогади про дитинство і про те, як хлопчик-каліка відчуває свою неповноцінність. У четвертому — розмисли про розумне й нерозумне.

— В тому четвертому й може бути небезпечне,— сказав батько.

— Не думаю,— відповів я.— Славко такий майстер каламутно писати, що й сам не дуже розбирає те, що написав. Говорить він куди краще.

Батько йшов якийсь час мовчки, здається, він чогось не договорював.

— Щось іще? — спитав я.

— Та от не знаю, як тобі сказати,— ніяково мовив батько.— Але ні, треба таки сказати. Мати після того, як вони пішли, спалила всі твої папери.

— Та ти що! — вражено спинився я.— Але ж вони їх не зачепили? Для чого ж тоді палити?

— Мене вдома не було. А в неї такий переляк! Ще давній!

— Та де ж логіка?

— Ну, в жінок логіки не шукай. У них своя логіка: те, що стукне в голову. Свого часу настраждалася зі мною, а тут іще й ти. Ну, в неї й скаламутилось у голові.

— Дивовижно! — скрикнув я.— Ще б збагнув, коли б вона щось палила перед обшуком.

— А може, вони там чогось не побачили, каже, а може, прийдуть ще раз? А коли нічого буде брати, то й не візьмуть, а то ще щось перекрутять і вигадають! Оце таке! До речі, в останньому вона має резон. Не сердься на неї: вона досить настраждалася! Така була перелякана, аж несамовита.

— Скільки в мене побудеш?

— Привіз тобі трохи харчів і