Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

у халепу! Натовп такий збуджений, розлючений, що, чого доброго, вікна потрощить і доможеться свого! Може, Катря й справді винна у підпалі, але ж він, суддя, не може допустити самосуду… Що скажуть у Полтаві?

Він зайшов у кімнату, гарячково думаючи, як утихомирити людей. Воскова свічка скупо освітлювала Лушу і Катрю, котру все ще тримав за руки Грицько. Їх теж налякав грізний гомін, що докотився знадвору, і вони сиділи принишклі, смирні.

Йому раптом спало на думку, що тільки Луша зараз може якось заспокоїти народ. І він зупинився перед нею.

– Люди збунтувалися… Вимагають самосуду над зловмисницею. Ніхто й слухати мене не хоче! Піди ти до них – утихомир, заспокой. Скажи, що слідство ведеться, все йтиме по закону. Хай усі розходяться по-доброму… Іди! Вони тебе послухають!

Луша слухняно підвелася, і Пухляков, прочинивши двері, швидко випхнув її на ґанок, а сам, знову запершись, почав прислухатись. Луша щось говорила, переконливі інтонації її голосу долітали до нього, та жодного слова він не розібрав. Однак гомін поволі спадав, завмирав, а згодом і зовсім затих. Лише один хтось наполегливо домагався негайної розправи над злочинницею, викрикуючи:

– Спалити відьму! Спалити!

Та незабаром і цей голос розтанув. Настала тиша. Пухляков перехрестився, прочинив двері і виглянув у щілину. Майдан пустів, люди поволі розходилися.

6

Не минуло й трьох днів, як чутка про лубенську відьму долетіла до Обухівки. Василь Васильович Капніст спочатку не повірив, що потерпілі від пожежі мешканці міста вимагають привселюдного спалення її на багатті. Але миргородський повітовий суддя, що привіз цю чутку, забожився:

– Їй-богу, це правда! Не далі як учора гостював у мене свояк з Лубен і розповів усе, як було… Він сам мало не потерпів від пожежі, – вогонь зупинили за дві хати до нього. Місто гуде. Тільки й мови про весілля, що закінчилося так трагічно, та про молоду, що, бажаючи заволодіти землею багатого чумака, у якого служила наймичкою, спалила його і його сина… Народ наполягає, щоб суддя Пухляков видав зловмисницю на негайну розправу.

– Дивна історія! – все ще сумнівався Капніст. – Щоб у наш час – і відьма! Бути такого не може!

– Але ж є! Народ обурений і, видно, кимось підбурений. До того ж забитий, темний, вірить у всіляку чортівщину, у відьом, відьмаків та русалок. Якщо Пухляков спасує і піддасться вимогам натовпу, бути ще одній трагедії! А тоді недобра слава рознесеться про нашу губернію по всій імперії! А як наслідок – комісії, перевірки, допити, звільнення зі служби… Не заздрю я Пухлякову! Та й усім нам неприємності! – журився суддя.

Василь Васильович погодився з ним. Він і сам лагодився поступити на державну службу – директором губернських училищ, збирався їхати за підтримкою до столиці, цей негожий вчинок міг кинути тінь на всю губернію. Окрім того, з розповіді судді випливало, що молода жінка може загинути ні за що ні про що.

– Я поїду завтра в Лубни, – заявив він.

Суддя зрадів.

– Їдьте, Василю Васильовичу! Їдьте, благодійнику наш! Бо це не вперше в Лубнах розігрується подібна історія. Розповідають, що років шістдесят тому, ще за козаччини, в Лубнах теж хотіли було спалити одну жінку, що нібито відьмувала. На щастя, мимо проїздив один московський вельможа – Татіщев і врятував її. І ось знову…

Наступного дня Капніст прибув до Лубен, переночував у корчмі, а вранці з’явився до судді Пухлякова. Звичайно, Пухляков не знав і відати не відав, що цей ще досить молодий дворянин із сусіднього повіту стане в майбутньому губернським суддею, але, як людина, що вийшла з низів, звик запобігливо ставитися до всіх, хто був багатий і займав вищий щабель у суспільстві, до того ж йому було відоме впливове прізвище Капністів, тому прийняв його люб’язно. На прохання гостя він докладно розповів про недавню пожежу, її причини і наслідки.

– І де ж ця нещасна жінка? – спитав Капніст, коли Пухляков замовк. – Що з нею сталося?

– Я забрав її з холодної, бо боявся, що її спалять разом з холодною, і тримаю тут, у себе, під замком.

– Я хотів би побачити її і, якщо можна, поговорити з нею.

– Будь ласка, ваше благородіє.

Пухляков провів його у кінець коридору і відімкнув двері невеличкої напівтемної кімнати, світло до якої проникало через вузьке заґратоване віконце під стелею. В дальньому кутку, на дощаному тапчані, сиділа, підібгавши ноги і обхопивши коліна руками, досить молода чорнява дівчина. Це здивувало Капніста. З розповіді Пухлякова він уявляв, що Катря – підстаркувата, огрядна і дебела дівка, вічна наймичка, а тут він побачив просто юну, якій, мабуть, не було ще й двадцяти років, вродливу дівчину, що при його появі зразу ж схопилася з тапчана і, схрестивши на грудях руки, вклонилася незнайомому панові. В її очах промайнув переляк, цілком виправданий у її становищі.

Капніст озирнувся на Пухлякова,