Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін
Зрештою Робінзонові та старій пропонують не найгіршу оборудку. Якщо я добре зрозумів, ішлося про якусь печеру з мощами. Ми зробимо так, що ту печеру можна буде відвідувати — за гроші, звичайно. Закличемо туристів, справа, як запевняв абат Протіст, дуже вигідна. Я теж був переконаний у цьому і навіть трохи заздрив. Адже не кожного дня можна приставити до роботи й мерців.
Я замкнув диспансер, і ось разом із абатом ми рішуче покрокували до Анруїв, чалапаючи по калюжах. Хоч як подивись, а справа нечувана для мене. Тисяча франків! Я став думати про абата трохи краще. Зайшовши до будиночка, ми застали подружжя Анруїв біля Робінзона в кімнаті на другому поверсі. Але в якому жахливому стані перебував Робінзон!
— Це ти! — сказав він мені, нетямлячись від збудження, тільки-но зачувши на сходах мою ходу. — Я відчував: має щось відбутися! Невже це правда? — відсапуючи, запитав він мене.
И знов облився слізьми ще до того, як я встиг відповісти бодай одне слово. Тим часом, поки він благально простягав до мене руки, Анруї кивали мені й підморгували. «Ну й халепа! — сказав я собі подумки. — Завжди вони квапляться! Невже вони все йому розбовкали? Не підготувавши? Не зачекавши на мене?»
На щастя, я зумів, так би мовити, переповісти всю справу іншими словами. А втім, і Робінзон не вимагав чогось більшого і був радий почути про ще один аспект уже відомої постанови. А цього досить. Абат лишився в коридорі, не зважуючись увійти до кімнати. Він аж тремтів зі страху.
— Заходьте! — таки запросила його невістка. — Заходьте, пане абате, ви тут аж ніяк не зайві! Ви навідали бідолашну родину в мить нещастя, так-то! Доктор і священик! Хіба не завжди приходять вони вдвох у скорботні хвилини?
Невістці Анруй заманулося погратись гучними фразами. Нові надії вибратися з халепи, покинути ніч додали цій паскуді огидного ліризму.
Збентежений абат розгубив усі свої козирі і став верзти казна-що, проте не зважувавсь підступати до хворого надто близько. Його розгубленість і страх передалися Робінзонові, і бідолаха нестямно заволав: «Вони мене дурять! Вони всі мене дурять!»
Що ж, балачки, і знов-таки тільки про те, що лежить на поверхні. Самі емоції. Завжди те саме. Натомість я збадьорився, відчув сміливість. Потяг невістку Анруй у куток і відверто заговорив із нею про умови оборудки, добре бачачи, що єдиний, хто може їх урятувати, — це, зрештою, тільки священик. «Дайте мені завдаток! — сказав я невістці. — Притьмом давайте завдаток!» Коли не стає довіри, то, як кажуть, нема жодного сенсу церемонитись. Невістка збагнула й одразу поклала мені на долоню тисячофранкову банкноту, потім іще одну на додачу, щоб не зосталося сумнівів. Я миттю перейнявся повагою до неї і ревно заходивсь переконувати Робінзона, аж поки пішов додому. Я мусив його схилити до поїздки на Південь.
Зрада, кажуть у таких випадках, але цей присуд надто поквапний. Треба ж користатися нагодою. Зрадити — це однаково, що відчинити вікно у в'язниці. Розчахнути вікно прагне кожен, а спромагаються нечисленні.
Коли Робінзон покинув Рансі, я гадав, що тепер, нарешті, почнеться справжнє життя, що буде, наприклад, трохи більше хворих, ніж давніше, але згодом виявилось, що жодне з моїх сподівань не справдилось. Спершу довколишні підприємства стали жертвою кризи, почалось безробіття, а це — найдошкульніший удар. Потім, дарма що зима, стояла тепла, суха погода, а лікарям потрібні вогкість і холод. Не було й жодної епідемії, — одне слово, настали неприхильні, тяжкі часи.
Я помітив, що тепер навіть дехто з моїх колег провідує хворих уже пішки, вдаючи, ніби їх тішать прогулянки, хоч насправді вони дратуються, що треба ощадити й не можна їздити на своєму авто. Ну а я для візитів мав, як і доти, тільки благенького плаща, тим-то, може, й учепився за мене так невідступно клятий нежить. А може, це сталося тому, що в мене злиденний харч? Можливо. А може, озвалася давня пропасниця? Хай там як, завжди наче трохи застуджений, я вже майже напровесні став без упину кашляти й тяжко захворів. Лихо, та й годі. Якось уранці вже й не здужав підвестися. Саме тоді повз двері йшла Беберова тітка, я погукав її, і вона зайшла до кімнати. Я одразу послав її зібрати в колишніх пацієнтів дрібні, ще не повернені борги. То були мої єдині, останні гроші. Як пощастить зібрати бодай половину, їх вистачить, аби днів десять пролежати в ліжку.
Вилежуючи хворобу, я мав доволі часу на роздуми й надумав, тільки-но трохи одужаю, вибратися з Рансі. Тим паче вже два місяці я не сплачував комірного. Прощавайте, мої апартаменти! Нікому, звичайно, нічого не сказавши, я нишком виберусь, і в Ґарен-Рансі мене вже ніколи не побачать. Не залишу ні сліду, ні адреси. Коли тебе зацькували смердючі злидні, про що тут сперечатися? Годі балачок, я втечу і таки пошию їх у дурні.
Атож, зі своїм дипломом я влаштуюся де завгодно, хоч там мені не стане ні краще, ні гірше. Попервах, звичайно, буде трохи краще, бо ж мине якийсь час, поки люди вивчать тебе, причепляться до чогось і доберуть способу шкодити тобі. А поки вони ще шукають, як найлегше заподіяти тобі зло, можна тішитися спокоєм, але скоро лиш їм пощастить намацати шов у твоєму панцері, як життя всюди стає однаковим. Одне слово, найкраще на новому місці тоді, коли тебе ще не знають. А потім знову починається паскудство. Така-бо людська природа. Головне — не чекати, поки ті мерзенні людці вивчать усі твої слабкості. Блощиць треба душити раніше, ніж вони долізуть до шпарин. Хіба не так?
А хворі — щодо них я не мав жодних ілюзій. І в якомусь іншому кварталі вони будуть не менш хижі, тупі й боягузливі, ніж тут. Те саме червоне вино, кіно, балачки про спорт, та сама завзята покірливість природним потребам пащі і заду, всюди та сама гнітюча юрба пронозуватих, лихих і, як мине один страх і ще не почнеться другий, агресивних селюків, що тиняються з борделю до борделю, ні на мить не стуляючи пельок.
Хворий у ліжку може крутитись як завгодно, і так само і ми в житті маємо право повертатись то тим, то тим боком — це все, що можна вдіяти, все, чим можна відборонитися від долі. Не сподівайся, ніби тобі пощастить залишити свої муки десь
