Пекло на землі - Віталій Юрченко
– А мені здається, що пролєтаріят свою місію вже доконав; він знищив буржуазію та її лад, і далі йому рішуче нічого робити. У ділянці ідеольогічній, культурній він абсолютно нездатний. На це треба віків, а не десятка літ, треба культури, цивілізації, а не партійних директив. Не слід далеко ходити, вже маєм з цього квіточки: наплодили піонерів, комсомольців, ріжних найсоціялістичніших товариств, ячейок, на словах, на зборах – соціялістична культура, комуністичний гарт, запал, а що на ділі? Духова порожнеча, гра в машкарах, казьонщина, з якої кожний у душі сміється…
– Що ти говориш? Це смішно. У тебе виходить, що пролєтаріят за час свойого панування нічого в ділянці науки не створив! Ти можеш це серйозно говорити?
– Так. Пролєтаріят сам нічого цінного для науки не створив. Він лиш червоні ярлички начіплював до праці тих, кого фактично вважає ворогом, дрібним буржуєм. І коли хочеш, то пролітаріят шкодить розвиткові культури, мистецтва та науки. Скажи, чи ж народний комісар освіти Скрипник не паралізував письменників, коли на з’їзді бухнув: «Товариші! Відкиньте буржуазні фінтіфлюшки та гру у пишність фраз. Знесіться з-під небес, сядьте на землю, на нашу пролетарську землю, пустіть з пера сік комунізму, вплетіть його в мистецькі барви. Пишіть не про симфонії шалені, не про пунші чарки безтурботної, не про етери й міріяди в стратосферах, а про наш будівничий соціялізм, про комячейку, про звуки трактора, про дзвін робочого станка, про зразкову сільраду та про діяльний колектив!»… Скажи, це не профанація мистецтва, не деморалізація, не насилля? Чи ж можна письменника-мистця тягнути до станка, садити на трактора, коли його душа жадає вільного полету?!
– Чекай, чекай, звідкіль у тебе такі погляди? – засовався від нетерплячки комсомолець. – Це ж узагальнення, перекручення. Говорім конкретно: берімо наші пролетарські інститути, наукові кабінети, лябораторії, чи хоч би Академію наук – це що? Не досягнення?
– Якраз тут їх…
– Чекай, не перебивай… Кажу Академії наук, Інститути марксизму, мережа шкіл, досягнення в побуті, оті «звєздіни», чаровні весілля, карнавали, демонстрації… Хіба це не досягнення в пролетарській науці, в мистецтві?!
– І це ти називаєш наукою? Звєздіни, карнавали – це, на твою думку, мистецтво? Соромся. Це ж шабльон, гидкий, вульгарний шабльон, якого навіть темне село не хоче улаштовувати, – набрид. А щодо таких пролєтарсько-наукових закладів, як Академія наук, то я на конто пролетарської науки цього не записала б. Хто створив Академію? Єфремов, Грушевський! Хто стояв на чолі її найголовнішого відділу – соціольогічної катедри, якою не могли нахвалитися наші партійці? Гермайзе! А де тепер Єфремов та Гермайзе? На Соловках! А нема фундаторів, творців – нема й самого діла. Та воно до того йде. Катедру мови ліквідували, науковий журнал «Україна» закрили, «Бібліольогічні вісті», не виходять, катедри «революційного марксизму» нема ким обсадити – от тобі красна Академія й сходить на пшик.
– Нічого подібного. У тебе… у тебе буржуазна оцінка фактів.
– От тобі раз! І в ньому безперечному ти находиш буржуйство. Навіть ти, битий хлопець, не можеш відступити від нашої огидної звички: все не те, що каже партієць чи комсомолець називати буржуйством.
– Фактично в тебе буржуазні погляди. Ти виховалась у буржуазній атмосфері і ще не перейнялась душею більшовика. Пролетарська ідеольогія – це інший світ, інакші категорії й погляди на явища, на науку, на мистецтво.
– Дивно мені. Невже щось гарне, захопливе, мистецьке не однаково сприймає що робітник, що селянин, що службовець, що дрібний буржуй однакового рівня?!
– Вот іменно, вот іменно, що ні, – вхопився комсомолець за цю фразу. – В тому то й суть, що ні. Буржуй захоплюється балетом, поцілунком, оперою, танком, а пролєтарій має до цього відразу.
І засміявся.
– Ну, от ти, ти очевидно пролєтарій. Невже тобі не подобається танок, опера?
– Бо й не подобається. Оті всі вихиляси-танки, оті буржуазно-п’яні опери всяких Вагнерів, Пучініх, Рубінштайнів та всякі Запорожці за Дунаєм мені гидкі.
– Виходить, що ти відкидаєш музику, плястику, ритм – усе те, що вперто творила культура в пошукуваннях краси?!
– Краса – поняття відносне. Пролєтаріят має свій особливий культ краси. Буржуазії подобається ніжно-біле личко, мініятюрна фігура, злото-шовковий одяг, пахощі перфуми, а пролєтарієві це гидке. Його культ: здорове, міцне тіло, загоріле обличчя, широкі й могутні груди, витривалі ноги, сміливий погляд…
– Та ж такі вимоги до борця, чемпіона чи боксера ставлять, а людина стремить бути легкою, звороткою, делікатною…
– Не погоджуюсь, не люблю навіть слів таких. Пролетарський студент повинен бути загартований в словах, учинках і поглядах: простота, утилітарний погляд на все, практицизм, стремління до колективу й ненависть до капіталізму, жорстока боротьба за соціалізм…
– Словом, грубошкірий віл-бегемот, начинений одними фразами, й холодний виконавець…
– Нічого подібного. Ти буржуйка, мішанка. Дивуюсь як… – І комсомолець розпалився тертою промовою-лайкою…
Довго ще вони дискутували. Більше говорив опонент, не даючи панночці прийти до слова. З його уст вийшла не одна оригінальна пілюля на тему революційної ідеольогії, немало вилилось на адресу гнилої буржуазної культури, дісталося також ріжним категоріям буржуазно-плаксивих «отрижок», як імпресіонізми, сентименталізми та інше.
Фінал дискусії був неприємний: комсомолець назвав опонентку гнилокишкою буржуйкою, а вона причепила йому новий епітет: «начинений соціалізмом шмаркач».
Серед слухачів був один літній чолов’яга, що лежав на протилежній полиці. Мені видно було, як він реагує на дискусію. Його кислі подиви на слова комсомольця недвозначно проказували, що він не солідаризується з промовцем.
– Скажіть, чи багато радянських студентів мають такі погляди, – звернувся я перший до сусіда.
Він, почувши від мене українську мову, швидко повернувся і, пильно вдивляючись, запитав:
– А ви звідкіль їдете й хто будете, коли можна знати?
– Я селянин. Їздив трохи в світи, думав заробити, та не такі часи. Проїздив гроші й оце вертаюся голодний додому. Як не помиляюсь, ми земляки. Я теж з Поділля. Слухаю того студента та й дивуюсь. Чи в нього говорить щире серце, чи лиш наклепаний язик? – сказав я це обережно, проте, в хвилину передишки дискусії, почув, здається, й сам комсомолець, бо став часто зиркати на мою полицю.
Студент оглянувся навколо й почав тихенько:
– Важкувато вам на це відповідати, – і ще пильніше став оглядати мене.
– Ви побоюєтесь мене, але даремне. Принаймні скажіть, чи багато сучасних студентів можуть так говорити, – допитувався я, певний, що цей старикуватий уже студент – ще не звихнений українець.
– Не багато, дуже не багато, а слухати покірно мусить всякий. Натомість чогось протилежного сказати ні один студент не відважиться, крім хіба упривілєйованих жінок, як прикладом, жінка політкома.
– Хіба такі страхополохи стали тепер студенти? Це ж найвільнодумніша й найвідважніша частина суспільства, яка любить будь-кому правду в очі рубати. От, старе, дореволюційне студентство – це ж був авангард
