Острів Смерті - Такехіко Фукунага

пам'ятаю, як мене несли на спині, та не можу сказати, хто — рідна мати чи мачуха. Лише в одному я певна: хтось із них. Я так раділа, так вовтузилась, а запам'ятався мені той день незвичайним снігопадом”,— розповідала в о н а про той день, як про щось дороге, примруживши очі. „Правда, сніг викликає якесь особливе почуття?” — допитувався я. „Правда. Мені навіть здається, що я воліла б померти тоді, коли з неба сіятиметься снігова пороша”,— відповіла в о н а. „Бачу, ти романтична особа”,— сказав я. В о н а всміхнулася. „То, може, як буде погода, підемо милуватися сніговим краєвидом?” — запропонував я. В о н а розгубилася, в її усміху наче застиг смуток. Узагалі всі жінки схильні до туги. Серед моїх знайомих наймужніше й найстриманіше поводилася сварлива Савако, але вона на перегляді одного кінофільму несподівано розплакалася: у перерву я оглянувся й побачив жалюгідне видовище — у залі сиділи самі жінки й утирали сльози, а з ними й Савако. Мабуть, розчулилася. „Ну чого ти сюди прийшла фільм дивитися чи хлипати?” — поглузував я. Вона мені цього не забула і вже надворі як накинеться на мене: „З такого, як ви, ледацюги й сльози не виб'єш! Ну хіба це не природно, якщо людина сплакне, коли на душі їй стане тяжко?” — „Не бачу, чим цей фільм гарний? Сюжет наскрізь фальшивий, героїня плаксива, я не розумію, навіщо його дивитися, та ще й за гроші, хіба щоб поплакати”» — „Хм. Не заговорюйтесь,— зневажливо хихикнула Савако.— Хто ж квитки купував, як не я? Вам, твердошкірому, не збагнути душі отих жінок, що сиділи в кінозалі”. Мене втішило, що Савако так думає, бо якщо її до сліз зворушує перебування в такому задрипаному кінотеатрі, то обманути її — як раз плюнути. Я — твердошкірий? Мабуть, так воно й є, бо я ніколи жінкам не довірявся, для годиться казав, що вони мені подобаються, що я ними зачарований, а насправді я любив — так, саме любив — тільки ї ї, якщо це, звісно, можна назвати любов'ю, бо таке благородне почуття чуже мені, я все роблю з розрахунку, тож і вона, мабуть, не була винятком, любив я тільки матір, але це було дуже давно, любив також Аа-тян, щоправда по-дитячому. але того дитинства вже не повернути, тепер нам сліплять очі наші помилки й страждання і ми блукаємо в повній темряві.

— Вибачте, що змусила вас так довго чекати. Ви задрімали?

— Ні, не задрімав.

— Так можна застудитися. Вибачте, що я загаялася. У таку заметіль і до рибної крамнички не швидко доберешся. Може, чарочку вип'єте?

— Дякую. А я й не знав, що ти вийшла. Невже так сильно замело?

— Страшний сніг. За останні роки такого світ не бачив. Машини тільки зрідка проїжджають, без ланцюгів їм тепер важко.

— Цікаво, що там з моїм таксистом? Він ручався, що

буде великий сніг, а ланцюгів, мабуть, не приготував. Значить, мене переконував, а своїм словам не вірив. Може, десь загруз, бідолаха.

— Який ви жалісливий! Турбуєтеся про зовсім незнайомого чоловіка.

— Таки жалісливий. Ти хіба тільки зараз помітила?

— Якщо ви такі жалісливі, то могли б трохи раніше прийти.

Юкіе найнялась на посаду розпорядниці невеличкого ресторану й добре навчилася прислуговувати гостям — це було видно по її рухах. Вона обкручувала чоловіків круг пальця, бо понад усе мріяла відкрити власну справу. А коли так, то не гріх ошукати й її.

— Який у тебе багатий стіл!

— По-правді, я збиралася підсмажити морського чорта, та не знайшла його в рибній крамничці. То вже даруйте. Я не розумію, як це так у крамниці не стало риби.

— А це нічого, що через мене ти не пішла на роботу?

— Нічого. В таку заметіль… Я переказала по телефону, щоб сьогодні раніше закрили. Якби не ви, я б дарма била ноги. Однаково в такий вечір клієнтів було б негусто.

— Можливо. Але ж прогуляти день… Хіба твій патрон не сердитиметься?

— Байдуже. А крім того, я ж вам пояснювала, що мій патрон — жінка. Ви ще сумніваєтесь?

— І не думаю. Якби я знав, що ти маєш покровителя, то сюди б не забрів. Ну то випий і ти.

— 3 радістю. Мені так приємно вас пригощати. Здається, ніби я бачу сон: мм сидимо з вами віч-на-віч і п'ємо за наше здоров'я, як молодята.

— Як Наодзіро з Мітітосе.

— Хазяйка ресторану, де я працюю, дуже добра жінка. Недарма я порвала з чоловіками і взялася за розум. Ресторан процвітає, і хазяйка мною задоволена.

— Мабуть, вона заповзятлива жінка, коли тримає ресторан. Це ж зовсім не жіноче діло.

— Можливо. Вона прискіплива, але добра. Що не кажіть, а я користуюся повним її довір'ям, тому мені легко порядкувати.

— Певно, й грошенят збила?

— Не дуже, але вистачить на ваше утримання. Таки дещо припасла. А вас звільнили з роботи?

— Хіба по мені видно?

— Авжеж. Бо хіба ви заглянули б сюди, якби не сіли на мілину?

— Ти про мене погано думаєш. Як же це ти порвала з чоловіками?

— Тепер уже все гаразд. Я довго працювала в поті чола, і Будда зглянувся на мої благання. Ви справді чуйна людина, якщо завітали такого сніжного дня. Я така рада.

От свята простота! Не знаю, що й подумати. Я так старанно готувався до розмови з Юкіе, навіть припас у портфелі три листи з кресленням — от, мовляв, тимчасово працюю у фірмі по купівлі та продажу нерухомого майна, але як тільки вона висловила припущення, що мене звільнено з роботи, я зрадів, бо ж краще видавати себе за простого безробітного, ніж хизуватися своїми вбогими знаннями торгового агента; я щоразу прибирав іншого вигляду, вживався в певний рід діяльності — до цього мене змушувало чисто професійне самолюбство,— а звичайним безробітним жив тільки в Токіко, жив просто, але й нецікаво; взагалі я люблю нап'ясти на себе чужу личину, в цьому я відчуваю, так би мовити, творче задоволення; та найуспішнішою була історія з Місао: я дав їй зрозуміти, що належу до складу невеликої театральної трупи сучасної драми — пишу для неї п'єси й сам їх ставлю на сцені — і вона, звісно, повірила; до речі, якби сьогодні я проговорився перед офіціанткою в ресторані, що я драматург, вона б теж, напевно, попалася на гачок; професія, як маска, накладає на людину свою печать, а тому, як тільки я уявляю себе службовцем фірми, університетським викладачем чи воєнним злочинцем, на моєму