Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук

Від рятувальника, що прокладав шлях льодяною стіною, Апшоу відділяло не більше за півсотні метрів. Погляд став невпевнений, обличчя видовжилося. Апшоу відступив на крок від Гелен і Лейли, швиргонув сокиру в бік обвугленої діри у фюзеляжі (чи то пак спробував швиргонути — сокирка приземлилася за три кроки від нього), після чого впав навколішки, помалу опустив сідниці на п’яти, і так і сидів, склавши обморожені долоні на рівні живота, аж доки рятувальники не піднялися на сідловину.

14 травня 2017-го Гашербрум VI, південно-західне сідло 01:32

Перше, що Анна відчула, коли отямилась, — навколо неї бездонна, зачаклована тиша. Кілька разів змигнувши, жінка позбулася налиплого на повіки снігу та повела очима з боку в бік. Вона лежала на спині, ногами донизу, на вкритому снігом схилі гори приблизно посередині між льодовиком і сідловиною. Від місця, де вона застрягла, прямовисно вгору вела глибока борозна — слід від її падіння, — що складкою розітнула снігове полотно навпіл. Тіло було неповоротким і немовби зачерствілим — відчувалося радше як непотрібна оболонка, що відділяє від зовнішнього світу, — проте Анна абсолютно точно була живою.

Хмари щезли, було видно наче вдень — величезний круглий місяць піднесено сяяв просто над головою. Сяйво було м’яким і прозорим, Анна крізь нього добре бачила зорі. Піднявши голову, вона подумала, що вдень небо має зовсім інший вигляд: навіть без хмар воно здається обмеженим і замкненим. Зате вночі від цієї замкненості не лишається й сліду. Нічне небо безкрає, у нього немає меж, немає кінця та початку.

Ковзнувши поглядом по притуманеній смузі Чумацького Шляху, Анна помітила дещо праворуч себе. Незграбним і дуже повільним рухом змахнула сніг з лиця та придивилася. На відстані кількох метрів, майже на одній з нею висоті, напівприсипаний снігом лежав Лоуренс Ґрейс.

Хвилину Анна витріщалася на хлопця та нічого не відчувала — емоції замерзли разом із тілом, — а потім щось глибоко в захололих грудях смикнулося, зрушило з місця та теплою змією поповзло до шиї. Не усвідомлюючи ні суті, ні походження імпульсу, Анна підкорилася йому і, скрегочучи зубами, почала вибиратися зі снігової пастки.

П’ять хвилин вона звільняла ноги, і ще півгодини згаяла на те, щоби подолати кілька метрів до Лоуренса. Повзучи, Анна розігрівалася, тож коли її голова торкнулась до заледенілого на камінь хлопцевого плеча, чутливість повністю відновилася, і біль узявся роздирати її тіло на шматки. Анна довго відсапувалася, доки змогла звестися на лікті та переконатися, що Лоуренс загинув. У бороді застрягли шматки криги, вирячені очі непорушно тупилися в порожнечу.

Анна застогнала, перекинулася на спину й полинула поглядом у небо. Лоуренс мертвий. Злився із довколишнім пейзажем. Анна відчувала, що й вона поступово зливається, а тоді зненацька подумала про те, що таке життя? Що в ній особливого, такого, що відрізняє її від неживого каміняччя довкола? Елементи, з яких вона складається, — вуглець, водень, кисень, — ідентичні таким самим елементам у Всесвіті. Вуглець із тканин її тіла — це той самий вуглець, із якого сформовані діаманти та вугілля. Водень із H2O абсолютно такий самий, як і той, що горить у надрах зір, якими вона милується. Кисень з органічних молекул не відрізнити від кисню із земної кори чи повітря. По суті, «розумне життя» — це випадковий побічний ефект процесу реплікації однієї особливої молекули, яка навчилася вибудовувати довкола себе захисну оболонку (тіло людини) так, аби забезпечити успішне копіювання самої себе. І на тому все. Ні в самій молекулі, ні в її оболонці, яка назвалася живою, немає нічого, що вирізняло б їх серед решти матерії у Всесвіті. Немає в них ніякої «животворної сили».

Анна споглядала розкинутий понад нею холодний і байдужий Всесвіт, у якому вирували дивовижні, проте цілковито неживі процеси, і міркувала про те, що значущість життя в його масштабах є нікчемною. Розгоряються зорі, формуються планети, зіштовхуються цілі галактики, і питання про те, чи є серед усіх цих процесів життя, здається неважливим. Навіть якщо воно існує поза Землею, навіть якщо життя широко поширене, його вияви надто малі — ми їх за межами планети досі не помітили.

Проте було дещо інше. Пам’ять. Анна поринула в один із особливо яскравих спогадів про те, як років десять тому вони всією сім’єю поїхали на відпочинок до моря. Артемові було лиш одинадцять, Росія ще не окупувала Крим, на сході України не палала війна. Напевно, то було найчарівніше в її житті літо. Вона пригадала, як якогось дня лежала в повній темряві на пляжі й дивилася на зорі… нескінченно довго, бо зірок було нескінченно багато… а за п’ять кроків від неї із шепотом накочували на берег хвилі. Спогад був таким рельєфним, що якоїсь миті Анні привиділося, ніби вона перенеслася до Криму, відчула запах водоростей і солі, запах сосен і літньої грози, почула розмірений плюскіт прибою. Відтоді минуло десять років, у її тілі не залишилося жодної клітини з тих, що були в ній того літа, коли вглядалася в нічне небо та прислухалася до шурхоту хвиль у Криму, але вона пам’ятала… пам’ятала все до найменших дрібниць.

Пам’ять. Ось що важливіше за життя. Завдяки пам’яті ми змінимо Всесвіт. Завдяки пам’яті життя накопичить достатньо знань, аби колонізувати інші планети, вирушити до сусідніх зірок і зрештою створити щось значуще у масштабі Всесвіту. Щось таке, що стане помітним за мільйони світлових років. Як спалах наднової. Чи народження пульсара.

Анна знайшла в собі сили сісти. Повернулася до Лоуренса. Він помер, він уже наче як камінь, але він не камінь. Вона сама помирала — Анна це розуміла, — та попри це вирішила віддати хлопцеві останню шану: поховати, як люди ховають мертвих людей.

Жінка спробувала прикрити Лоуренсові очі, але повіки не піддалися — надто промерзло тіло. Тоді вона нахилилася та почала закидати його снігом. Нечутливі, вигнуті клешнями руки не слухалися, поле зору звужувалося, серце стугоніло, ніби механізм, який от-от розвалиться, проте Анна не зупинялася. Вона продовжувала загрібати сніг, бо, навіть помираючи, вірила, що людство — це трохи більше за тонюсіньку плівку хімічного бруду на планеті, що намотує кола довкола нічим не особливої зорі. Вона робила так, як учинив би її батько. Спалювала рештки свого життя, щоб поховати Лоуренса, бо нарешті зрозуміла те, що почула від батька чверть століття тому: це не про Бога — це про повагу до того, ким ми є.

15 березня 2010-го Віксбург, штат Міссісіпі Драммонд-стрит, 3701, Віксбурзька середня школа