Горить свіча - Володимир Кирилович Малик
— Добрине, це ти?
Від несподіванки Добриня мало не випустив посудину: над ним стояв Ілля. Зарослий, схудлий, брудний, з кучмою густого-прегустого чуба, що заміняв йому шапку, та все ж це був він! Це був він — брат Янки, син воєводи Дмитра!
Хвиля радості переповнила Добринині груди. Він обережно поставив у сніг Янчин корець з недопитою юшкою, рвучко підвівся і, скільки дозволяла канта, стиснув Іллю в обіймах.
— Ілля! Ілля! Це ти! Боярине мій! Друже мій! А ми з Янкою думали, що ти загинув… А ти живий! Яка радість!
Ілля був радий цій зустрічі не менше, ніж Добриня. Він по-ведмежому стискував плечі свого друга, широко усміхався, показуючи білизну своїх міцних зубів, і не соромився сліз, що наповнили його чисті ясні очі.
Коли перший подив, перший приплив радості минув, Ілля раптом перемінився в лиці. Все ще тримаючи Добриню за плечі, він рвучко відхилив його від себе на віддаль витягнутих рук.
— Ти згадав про Янку… Коли ти бачив її востаннє? Вона жива?
Добриня глянув униз.
— Вона перед тобою.
— Як? Це… Ти хочеш сказати…
Ілля на якусь мить остовпів, пильно вдивляючись у невеличку постать, що лежала, прикрита кожухом, на зеленому ложі з ялинок, потім кинувся на коліна, відхилив комір кожуха і впізнав сестру. З його очей уже по-справжньому бризнули сльози.
— Яночко! Сестронько! Що з тобою? Я Ілля… Ти пізнаєш мене?
Янка теж заплакала.
— Братику! Ілля! Де ти взявся? Я така рада, що ти живий… Така рада… А я, бачиш, заслабла… Коли б не Добриня, то вже б стала досі поживою для круків та хижої звірини…
Ілля прихилився до неї, обняв, притулився обличчям до її гарячого лоба.
— Бідненька моя!.. Ріднесенька моя!.. А де ж наші? Що з ними? Я нічого ні про кого не знаю… Лише про Миколу…
З Янчиних очей знову бризнули сльози.
— І Степана немає — на очах у Добрині загинув в останній день… І братових наших з маленькими дітками, і матусю нашу — всіх роздавила Десятинна церква…
— О Боже! — простогнав Ілля. — Я чув про те лихо. Кажуть, у неї набилося стільки люду, що стара будівля не витримала тісняви і великої ваги — завалилася.
— Не сама… Її мунгали били пороками.
— Ось як! Святу церкву били пороками… Невіри!
— Це трапилося на моїх очах. З дзвіниці Янчиного монастиря я все бачила… Лише про батька нічого не знаю. Добриня каже, що ще на Бабиному торжку він бився з нападниками… Там, мабуть, і загинув.
Ілля перехрестився.
— Мир душам загиблих… Залишилося з нашого роду лише нас двоє, сестронько. Та й то краще б не лишатися… Що нас чекає?
Вони довго розмовляли, розповідали одне одному про пережите, сумували і плакали, згадуючи своїх, кого вже ніколи не побачать, згадували рідний Київ, знелюднений, розгромлений, спалений, сплюндрований, до якого не було ніякої надії повернутися коли-небудь.
Добриня не заважав їм, сподіваючись, що зустріч з братом підбадьорить Янку, додасть їй сил, допоможе перебороти хворість, що вже триває цілий тиждень. Наносив сухого гілля, приніс палаючу головешку і розвів невелике багаття. Навколо нього намостив з ялинового та соснового гілля м'яке ложе, прикрив його сухим очеретом та осокою, у казанку, що знайшовся у когось з бранців, скип'ятив окропу з шипшиною та зеленою глицею — напоїв Янку.
Уже вся валка, що стягнулася у затишну долину, до вогнищ, спала. Тільки кінна монгольська сторожа проїздила туди та назад, стежачи за порядком. А вони, збуджені зустріччю, не могли заснути, довго гомоніли, аж поки їх перед світлом не зморив сон.
Наступний ранок розпочався, як завжди, різким гортанним криком дозорців та дошкульними ударами гарапника.
— Вставай!
Та на цей раз ні окрики, ні удари не здалися такими огидними і болючими, як раніш. Їх стало троє! Поява Іллі підняла дух, особливо у Янки. Дівчина ще відчувала велику слабість, щось хрипіло у неї в грудях, ще кашель бив і голова боліла, але очі її повеселіли, заблищали, сповіщаючи про скоре одужання.
Побачивши це, Добриня полегшено зітхнув, перехрестився, налаштував свої незвичайні санчата в далеку дорогу і, коли почув голос сторожі, зрушив з місця. Тут же з другого боку взялася за ялинкову гілку рука Іллі — і тягнути відразу стало легше…
3
Місто Крем'янець лежить у глибокій тісній долині, а фортеця, кам'яна, мурована, височить на стрімкому вапняковому шпилі. Уже тиждень Батий підступає до нього зі всіх боків, а взяти не може. День і ніч б'ють пороки — і марно. Від світанку і до темноти лізуть по зв'язаних драбинах на ніздрюваті стіни тумени Субедея, Гуюка та Бурундая, та досягти вершини не зумів жоден з них. Вже не сірими були ті стіни, а стали червоними від крові — і все даремно.
Батий лютував. Скільки баатурів загинуло! А скільки поранених, скалічених! Так можна загубити все військо! З ким же йти далі?
Він стояв на горбі, приметеному снігом, в оточенні темників та нойонів. Серед бронзоволицих безбородих монголів виділялася густа темно-руса борода воєводи Дмитра, якого стерегли бистроокі кешиктени Саїн-хана. А позаду кутався в витерту верблюдячу опанчу, накинуту на кожуха, Доман, що сподобався Батиєві чи то собачою відданістю, чи досить виразною монгольською вимовою, чи тим, що не міг зрадити, бо заложниками залишилися в Бату-сараї його старі батько, мати, жона та діти.
Всі похмуро мовчали. Субедей заплющив очі і, здавалося, дрімав.
Батий помітив це і розсердився.
— Ми не спати сюди прийшли, а вирішувати, що нам далі робити з цією клятою фортецею! — підвищив голос. — Думитре, може, ти порадиш?
Дмитро здивувався. Ось уже більше місяця Батий тримає його біля себе, ніби навмисне показує палаючі села, взяті приступом зруйновані міста, купи трупів ні в чому не винних людей, навіть тих, хто і меча в руках не міг тримати чи то через старечу неміч, чи через малолітство. І, видно, втішається, бачачи, яких душевних мук зазнає гордий полоненик.
А перед зором воєводи в одну мить зринули три події, що потрясли його.
Залишивши напризволяще дотла розорений, вкрай знелюднений Київ, Батий Білгородським шляхом рушив на захід. Ішов широко — спочатку понад Ірпенем, потім — понад Верхньою Россю. І всюди лилася кров, горіли села й городища — від смердючих димів по всій Київській землі почорнів
