Богун - Олександр Олександрович Соколовський
«Що? — ворухнув спраглими устами Богун. — У кого?..
В Морозенка?.. Морозенко загинув?.. Яке безглуздя!.. Але ж дума про Морозенка… А може, це тільки здалося?..
І тут, у наметі, все якось не так. Усе наче несправжнє.
І Морозенко, й дума про нього — все несправжнє… Хіба ж Морозенко козак?.. Він же лях: Станіслав Мрозовіцький…
А отже, складає про нього думу дід… І хто повірить через деякий час, що Морозенко лях, шляхтич?.. Він — проти панів… І тому — козак…»
— Х-ху!.. Й приверзеться ж таке! — вголос сказав Богун, протираючи очі: тепер він певний був, що й дідова дума, й Морозенко йому приснилися.
Але тут знову забриніли струни бандури, й заспівав дід, стримуючи ридання:
Ой Морозе, Морозенку, Преславний козаче, За тобою, Морозенку, Вся Вкраїна плаче…Богун голосно скрикнув і знепритомнів.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТАОй, чого ти почорніло, Зеленеє поле? «Почорніло я від крові За вольную волю: Круг містечка Берестечка, На чотири милі. Мене славні запорожці Своїм трупом вкрили… А ще мене гайворони Укрили а півночі… Клюють очі козацькії, А трупу не хочуть…» Т. Шевченко 1
Був жовтень 1650 року. Ранками вже траплялися приморозки, а з півночі повівав холодний «москаль».
На подвір’ї в діда Андрія стояли осідлані коні.
Оксана з бабою Ївгою поралися коло печі.
У сусідній кімнаті гаряче сперечалися Богун і Зорка.
— Так і скажи йому! — кричав Богун. — Так і скажи: слухатися не будемо!.. Ми — козаки, а не якесь варшавське сміття!.. Годі вже!..
— Та про козаків же він нічого, він же тільки про підданих, — несміливо перепинив Зорка.
— Що? Про підданих?.. Та нехай він собі раз назавжди на лобі запише: нема тут підданих!.. Нема й не буде… Зрозумів?.. Про підданих!», Ми тут нікому не піддавалися!.. Я вже казав: реєстр писали без мене… Якби не хворів тоді — власною рукою порвав би його на шмаття… Вигадали: которі, мовляв, козаки — нехай козакують, а котрі піддані — нехай панам по давньому підкоряються… Що це вам, смішки?..
— Зовсім, Іване, не смішки. Ти ж, братику, не вчора одужав: договір Зборівський ось уже рік, як підписано…
І не пан гетьман його вигадував. Ти ж знаєш… Дивно навіть, тільки тепер…
— Дивно? Тобі дивно, що я тільки тепер кажу про реєстри?.. Ох, які ж ви всі забудькуваті!.. А не казав я ще на березневій нараді, не казав я, що Зборівський договір — шматок паперу?.. Не казав я, щоб усіх, розумієш, усіх писали в реєстр? Не казав я, щоб гнали к бісовій бабі усіх Киселів, усе панство? Не казав я, щоб не марудилися, а готувалися до нової війни?..
— Казав-то казав, але дозволь же й мені пригадати… Пам’ятаєш, що відповів тобі гетьман?..
— Авжеж пам’ятаю, я з ним тоді погодився…
— Виходить, що ні… Пригадай: гетьман казав, що якби не зрадив під Зборовом хан…
— Залиш!.. Обридло вже про того хана…
— Обридло й мені, але, вибач: коли вже ви тут ізнов насідати на гетьмана починаєте— мушу все пригадати. Ти тут багато говорив… Дай же й мені все сказати… Що?.. Не подобається?.. Махаєш рукою?.. А ти послухай: Зборівський договір підписано й від Збаража відступлено через ханову зраду. Гетьман мусив погодитися на сорок тисяч реєстру, гетьман мусив погодитися, щоб решта поспільства залишилася в тому самому стані, що й до війни.
Гетьман мусив підписати, що піддані повинні коритися своїм панам… Ти не заперечуєш, що гетьман мусив?..
— Так. Мусив…
— Мусив, бо інакше хан ударив би на козаків з ордою, а король — з другого боку…
— Не треба було з тим ханом в’язатися.
— Може й так. Але проти спілки з татарами, здається, навіть і ти в свій час не заперечував?.. Ну, от. Головне, що підписувати угоду під Зборовом нас примусили. Що ж повинен був тоді гетьман рббити? Починати нову війну, маючи проти себе короля й хана?.. Починати нову війну, коли військо було стомлене, коли всюди почався голод, коли Радзівілл щохвилини міг ударити на Київ, коли Москва…
— Коротше, коротше, Зорко: ти тут не орацію розводиш.
— Я хочу тільки сказати, що становище було несприятливе. Залишалося одно: споряджати потроху реєстр, зволікати з виконанням умови.
Богун підійшов до столу, випив меду, налив Зорці й трохи вже спокійніше додав:
— Та ти сам поміркуй, Самійле… Пам’ятаєш, як ото Корецький завзявся був прискромити своїх підданих?..
