Юлія, або Запрошення до самовбивства - Павло Архипович Загребельний
— Знайдеться? — Він зміг нарешті відітхнути, полегшено засміявся. — Сідайте, прошу, ось на цей диван, а я зараз… Тут є все, що може бути на світі… Все до ваших послуг. Найкращі коньяки, найдорожчі сорти віскі й джинів, екзотичні горілки, мартіні, лікери, вина, ну, і все, що треба до них… Але, звісно, ніде в світі, навіть у «найпроперченіших» країнах, таких, як, скажімо, Угорщина або Мексика, ніхто навіть не чув про існування горілки з перцем. Тому я, коли мені доводиться бувати в чужих землях, прихоплюю з собою кілька пляшок нашої єдиної в світі української — і вже тут, як казали класики, фурор!
— Ну, коли так, коли у вас є горілка з перцем, якої немає навіть у турецького президента Тургута Озала, — лукаво вигнула вона свої звабливі уста, — тоді я пропоную вам… Вам доводилося коли–небудь пити горілку з перцем, змішану з шампанським? Мовчите? Ніколи не чули про таке? А хочете спробувати? Вважайте, що така несподівана суміш — це, власне, я, жінка з ім’ям, яке нагадує гофманівський вигук духів… Боже, який ви слухняний і який добрий! Заради мене, моїх дурних примх ви готові на все… Звідки у вас шампанське в таких маленьких пляшечках? Я навіть не уявляла, що може бути таке шампанське… Наливайте фіфті–фіфті, тобто наполовину горілки й шампанського, або ж для себе горілки на три чверті, бо ви мужчина, а мені досить і фіфті–фіфті, або й ще менше, бо я така виснажена, так убита цим Стамбулом, доведена до такого відчаю, що… Господи, куди я попала? Хто ви і що ви? Я й досі не знаю навіть, як вас звати, а ви вже одразу вгадали, що я Юлія… Давайте вип’ємо, і скажіть мені, хто ви і що ви?
— Шульга, — сказав він.
— Це що — партійна кличка? Пароль? Код. А ім’я? У вас може бути ім’я?
Ім’я може бути, — сказав він. — Але воно не має значення. Я звик, щоб просто — Шульга. А ім’я — Роман, і я жахаюся його дотичності до імені Юлії…
— Над вами тяжіють шекспірівські Ромео і Джульетта?
— Це набагато страшніше. Там була якась заморока, трагічне непорозуміння, а тут сама судьба з її чорними крилами, які огортають не тільки нас самих, а й усю землю, і всі понадземні простори, і…
— Слухайте, Шульга, вам ніколи не казали, що ви божевільний?
— Ну… Я не знаю… Може…
— І хто це казав? Жінка?
— Ну… Може…
— Бачите: я вгадала… Я ж просиділа в бібліотеці он скільки років і читала книжки, а в книжках усе написано. Вже нічого не зосталася на світі, що не було б написане в книжках… Все наймудріше і найбожевільніше… І ось сьогодні переді мною те, чого не було і не могло бути в усьому мною прочитаному… Хто ви, Шульга?
— Я ваш раб, — затулив він долонею очі. — Раб, але й повелитель…
— Ну, гаразд, — вона пересунулася по широкому дивані, ледь креснула гарячим стегном по закам’янілій нозі Шульги, війнула на нього своїм гарячим духом, — ви не станете заперечувати, щоб я скористалася вашою розкішною ванною?
— Про що мова? — безсило підніс він руки. — Тут усе для вас, до ваших послуг… Там халати зелені, оранжеві, вони чисті, я ними не користався, ну, а все інше…
Вона цмокнула його в щоку, грайливо, мов дівчинка, підстрибнула, зникла в безмежжях цього ненормального готельного номера, Шульга провів її поглядом, у якому розгубленість межувала з переляком і майже жахом. Що з ним діється? Чого чекати від цієї нової зустрічі з Юлією, на яку вже ніколи не сподівався: ще одного дива, перестороги, загрози, катастрофи? Він давно вже впокоїв свою зболену душу, і та єдина для нього жінка жила тільки в його спогадах, тому, коли вона зненацька об’явилася тут, у Стамбулі, в Царгороді, у Візантії, він спершу зрадів, як мала дитина, що вві сні опинилася на небі, а тоді розгубився, злякався, вжахнувся. Хто ця жінка для нього і що вона для нього — розкішна бронзова брама в давнину, в золоті сни Візантії, а чи темна загроза, печать гріха, заборонене знання, початок і кінець?
«Юліїн коктейль» горілки з перцем і шампанського не діяв. Шульга знову взявся за віскі. В його скомп’ютеризованому міні–барі були тільки пляшечки з ординарним віскі трирічної витримки, тому він, ждучи Юлію, замовив собі з ресторану «Гленвілет» — дванадцятилітнє унікальне віскі, яке варять з малта–солоду, отримуваного з ячменю, що проростає під водою. Здається, це був єдиний напій, од якого Шульга міг іноді сп’яніти навіть дужче, ніж від славетного українського перваку, жорсткого, як терпуг, але сьогодні не діяв і «Гленвілет», бо неусвідомлена загроза, яку випромінювало звабливе тіло отієї жінки, що хлюпосталася десь у духмяних водах жовтогарячої ванни, пересилювала всі енергетичні поля людської долі і космічної судьби. Зринали в пам’яті рядки з пісень–севдалінок у нічних кафе Стамбула. О, перлина в черепашці любові, о, океан краси, о, сонце з небес жіночності, напої друга шербетом стрічі і даруй йому зцілення… Любов — це безмежне тепле море, в якому купається людство. А він так і не зазнав справжньої любові. Може, хоч тепер? Боявся й подумати, бо чомусь боявся цієї жінки. Знову настирливо пхалося в пам’ять східне пишнослів’я: гіацинт кучерів, рожеві троянди щік, амбра родимки, рубіни уст, неторкані перли зубів, чорний мускус кучерів, білий сандал чола, мигдаль очей, фісташковий горіх рота, яблуко підборіддя, золота фольга тіла, корали рук, сріблястий цинк ніг, ароматне вино дихання… Яка марнота слів!
Він не помітив, як з’явилася в кімнаті Юлія. Побачив, коли вона вже наближалася до нього. Скупавшись, жінка загорнулася в широкий жовтогарячий халат, але, щойно переступивши поріг вітальні, стала скидати його з себе і тепер волокла одіж по кошлатому жовтогарячому килиму, а тоді недбало відкинула геть, щоб ніщо не заважало її оголеності, не було поневолення для її наготи, і вже ніби й не йшла до Шульги, а напливала на нього, оточувала звідусіль, як вибухова хвиля, виникала з простору, зроджувалася з отого жовтогарячого вогню кошлатої підлоги, нага, як полум’я, безсоромно–пречиста в своєму наготствуванні, це була мовби втілена сутність наготи в її безсмертній кріпості й
