Маґнат - Галина Василівна Москалець
За каштеляном і ксьондзом посунули всі, хто мав право увійти до панських покоїв.
День випав зимний, але ясний. Брама була відчинена і я вирішив трохи пройтися, глянути, чи не замерзла ріка. Не люблю штовханини і для мене важливо було в той момент показати свою окремішність.
Річка називалася Вирва, яка вона в повінь — не знаю, певно, грізна, а зараз тихо жебоніла між брил наїжаченої криги, пливла акурат під самим валом. Міст був геть далі, під самою горою, для кінних і піших. Ріки в горах не замерзають, хоч вода в них холодніша, ніж у наших. Не замерзають, бо швидко біжать. Чоловік, щоб не замерзнути, теж мусить йти швидко, хоч на сон його хилить від утоми. Я сам так ледь не згинув у Московщині, добрі люди не дали пропасти, розтермосили. Яким солодким був той смертний сон…
Снігу понамітало, не пройти, все біле, тільки темна вода прозирає де-не-де. Хмари на заході клубочаться, мабуть, почнеться відлига. А зараз на столоченій дорозі поміж соломою та кінськими кізяками вистрибують горобці. Якось все ожило, а мені неспокійно на серці, бо ясновельможна княгиня коли-небудь захоче почути, як вмирав її муж, після маршалка та секретаря. Чи треба мені розповісти про свої сни? Я знаю, що сни вельми помічні у смутку і часто приносять нам вісті від померлих. Коли не скінчили усіх своїх справ земних, то просять, щоб живі за них поробили. А коли йдеться про ясновельможного, то тих справ незавершених вистачило б ще на стільки, скільки він прожив.
І розсудив я так. Якби пан Гербурт зробив мене своїм післанцем і велів би щось передати родині, то я мусив би так вчинити. А так — не мушу. Нехай при мені мої сни зостаються.
Вирішив ще трохи пройтися. Повітря таке свіже, аж щипає в носі. Хотів подивитися, чи видно звідси Високий замок на Сліпій горі. Сліпій, бо гора ся часто зникає з овиду і несподівано з’являється знову. Ясновельможний виходив до третьої вежі: звідти було найліпше видно Замок. (АК: Замки родини Гербуртів так збудовані, що Високий замок видно з Фельштина, Нового міста, Боневич, і з Добромиля. Автор це перевірила сама, хоч замків вже немає, але з місць, де вони були, видно неозброєним оком Сліпу гору. При Янові Щасному Високий замок мав не лише стратегічне значення, а й містичне — то була вісь чи радше верхівка піраміди, яка вписувалась у рельєф і створювала картину володінь.) Хотів переконатись, чи все гаразд. Кажуть, що звідки видно Високий замок, там земля мусить належати Гербуртам. Видно було його і з Боневич, і з Фельштина, і з Добромиля, і навіть із Сусідович. (АК: Сусідовичі, де побудували монастир кармелітів, належали Еразму Гербурту, що був, як то кажуть, не при собі. Ян Щасний ним опікувався і фактично підкорив його волю собі, що не подобалось іншим родичам.)
Я чув, що Високий замок збудував давно Миколай Гербурт, але тільки при ясновельможному він став дійсно величним, і він навіть наказав вибити над головною брамою слова «Моя твердиня». Я там не був, та й мене б туди не пустили, бо там була вся зброя і порох. Хотів би я подивитися на картини, намальовані на стінах з усілякими написами і знаками. (АК: Зберігся навіть опис фресок, найцікавішими були зображення трьох пірамід, що асоціювалися з трьома горами довкола Добромиля.) Грошей на те пішло багацько, думав я, роздивляючись шпиль і вежі на кутах на голому пагорбі, що його ніби навіть досипали, аби став вищим. З Боневич до Замку вела дорога, огинаючи гору Радич, через село Тернаву чи Тернову. (АК: Давня назва — Тернова, Тернава — сполонізована. Село досі існує окремо від Добромиля), а інша вела до Низького замку в Добромилі через міст.
Тут за спиною я почув тріск гілля, і на шапку мені висипався сніг. Я обернувся і побачив, що по розлогій ялиці дереться замковий служка, хлопчик літ десяти. Я кахикнув, аби не сполошити малого, щоб не зірвався.
— Небоже, що се ти робиш? Вивірку хочеш впіймати? А як сторожа з вежі тебе побачить і встрелить з мушкета? Ану злазь звідти!
— Не треба, вашмосць, не кричіть! — запищав хлопець. — Я хутко злізу!
І справді почав спускатися й невдовзі постав переді мною, вбраний у трохи завелику жалобну одежу з чужого плеча. Від чорної матерії лице видавалось дуже блідим, тільки ніс посинів від холоду.
— І не встидно тобі за вивірками ганятись, коли вельможні пани поприїжджали і треба помогти в домі?
Хлопець витер драним рукавом носа. Челядь у невеликих замках вбирається у святочне хіба при оказії, а на таких, як оцей, лобуряках все горить, ще й ростуть вони.
— Шапка де?
Засмальцьована шапка була за поясом.
— Вбирай шапку та й ходімо у двір, бо застудишся.
Хлопець прудко вивернувся.
— Не бійся, не буду бити! Ходімо.
Раптом він випалив:
— Я орла визирав!
— Звідки в таку стужу орел візьметься? Певно, спить у гнізді.
— Нє, я шукаю того орла, на якого ясновельможний перетворився. Хіба вашмосць не знають?
— Що?
— Усі знають, що коли якийсь Гербурт вмирає, то стає орлом. Пан маршалок казав, що як хто запримітить орла коло двору, то дістане золотого.
— Навіть так! І ти в се віриш? Певно пан маршалок пожартував: не може чоловік стати орлом. А на ялицю чого поліз?
— З дерева ліпше видно.
Тут я з ним не міг не погодитись. Сам, будучи малим, лазив по деревах, на те ми й хлопці. Воно й добре було б після смерті ще чимось стати, а не купкою костей в деревищі. Читав я «Метаморфози» Овідія ще в Острозі. Юпітер міг ставати биком чи орлом, хоч байки то все. Але не прості, зі смислом. Тільки
