Воццек & воццекургія - Юрій Романович Іздрик

І та розрада, котру приносять тобі-йому-мені плазування по підлозі, стояння навколішки, корчі, конвульсії і писк.

Бо в подібній груповій спокуті немає й тіні фізіологізму з роду Захер-Мазоха, тут і не пахне провінційними дрогобицькими комплексами Шульца, тут просто в найвіддаленішому закапелку свідомості, куди не відразу може прорватися біль, гніздиться тиха радість осмисленого існування. Хвороба з її пишним набором інструментів та забав дає те, чого не дасть більш ніщо: сенс.

Хвороба з її пишним набором інструментів і забав давала Воццеку те, чого не давало більш ніщо: сенс. Очікування, боротьба, терпіння і знемога — це була його, Воццекова, робота, він не ані позбутися, ані уникнути її, вона була його, невідступно і неухильно його, і в цьому був сенс. У стражданні завжди є сенс. Якщо він є, звичайно. Принаймні Воццек відчував у своїй приреченості щось справжнє. Біль відбирав у нього свободу дій, свободу рухів, свободу вибору зрештою. Під час приступів Воццек не володів собою, він не міг урізноманітнити ані своїх відчуттів, ані способів захисту, у нього не було варіантів поведінки, не було варіантів реакції, — а, отже, ого-го, ага-га, не було й сумнівів.

Це було справжнє життя, це було правильне життя і воно було праведним.

І, що найголовніше, жити так було надзвичайно просто.

Біль відбирав здатність мислити, а це оберігало згадану вже тиху радість від небажаних метаморфоз, від замилування власними стражданнями та спокуси низькопробного месіанства, що ти його відчуваєш кожного разу, як тільки біль відступає, а ти опиняєшся сам на сам із собою, адже бути власним месією власне для себе самого означає не що інше, як просто бути це заяложена проблема самоідентифікації як зрештою і не менш засалена проблема віри бо як відрізнити ти від я а я від ти якяк-небудь оберегтися яктільки загроза втрати я повстане якза гроза смерті яко ї які вартосподі вати сяти сподіваєшся як порятунку якякяк трунку неземного але якось так трапляється щояк тільки ти бачишяк вінна ближається тоне знаєш вчинити як).

Він наближається

Ти бачиш, як він наближається. Твій колишній однокласник. Або алкоголічка з сусіднього під'їзду, що її сина рік тому знайшли мертвим у тому ж таки під'їзді, після чого весь будинок полегшено зітхнув — так він усіх дістав, той малий байстрюк з кривими ногами і фатальним набором хромосом. Отож, хтось наближається. А якщо ви не йдете однією стежкою, або якщо ви йдете не однією стежкою, то між вами завжди знайдеться бодай дерево. А, отже, можна рухатися так — з такою швидкістю, в такому ритмі, під таким кутом, — щоб дерево, він і ти утворювали одну лінію. Дерево — він — і ти. Спочатку він, потім дерево, і аж потому ти. Механіка сонячного затемнення: земля ховається в тіні місяця. Ти ховаєшся в тіні дерева. У міру наближення це робити все важче, бо кут зору, зайнятий деревом, зменшується. Зростає небезпека побачити чуже обличчя, — а воно може виявитися знайомим, — зростає небезпека відкрити своє обличчя, — його можуть помітити. Відтоді воно буде поміченим. Рух на цій стадії мусить бути прецизійним. Це потребує серйознішого вишколу, ніж просте ненаступання на чорні плитки підлоги чи оминання тріщин в асфальті.

Це навіть важче, ніж, скажімо, їхати в автобусі і вдавати, ніби не помічаєш знайомого (того ж таки однокласника чи алкоголічку з сусіднього під'їзду, яка назавжди втратила ознаки статі і подібно тобі живе святим духом наповненого келишка), повторюю: вдавати, що ти не помічаєш знайомого, коли обличчя твоє помічене, і тебе вже давно ідентифікували. Тобі потрібно протриматися всього одну зупинку, але протриматися гідно, не допускаючи найменшого фальшу, найменшої недбалості. Та це не так уже й складно. Попросту досить не відвертатися, а з добре відпрацьованою безпосередністю, може, навіть безтурботністю/заклопотаністю скерувати погляд на 5-10 ґрадусів правіше/лівіше чужого-знайомого обличчя знайомого-однокласника і втупитися в прищаві щоки якої-небудь-дівулі чи в рекламний плакат за-кращого-мера чи у напис проїзд-без-талона-карається-штрафом. Інколи, маючи добрий гумор і почуваючися в силі, ти зважувався повертатися просто до нього, свого заклятого друга і найкращого ворога, який так легко, не напружуючись, може де завгодно зустріти і де завгодно впізнати тебе, навіть там, де немає порятунку дерев, навіть в автобусі, де ви майже притиснуті одне до одного, і не залишається нічого іншого, як, повернувшись до нього, зіґнорувати його, дивитися повз нього, за нього і вглиб на щось видиме одному тобі, хоч би на протилежне вікно, де дитячий пальчик вимальовуй химерні візерунки по захуханому шклі, ху. 

І вони не сміли! Ніколи не сміли звернути на себе увагу! Ти був сильнішим!

Зрештою, незустріч з людьми насправді не є чимось особливим, вартим погорди чи самозаспокоєння. Люди швидко звикають до твоєї відсутності. Їх легко переконати, що ти — це хтось інший, схожий на тебе. Значно складніше, наприклад, навчитися спати більше, ніж півдоби. Деколи тобі вдається відносно чесно протриматися чотирнадцять годин, але цим умінням не варто зловживати, інакше за кілька днів на тебе чигатиме безсоння, а жити ще й уночі — річ абсолютно нестерпна.

Він ненавидів безсоння.

Початок снів

Ти ненавидиш безсоння. Ти ненавидиш ночі без сну. Ти ненавидиш ночі без снів. Світ твоїх снів цілісний, послідовний і зрозумілий, він приємний тобі, незважаючи навіть на те, що не так давно згадані вже послідовність і зрозумілість привели тебе до в'язниці (влаштованої в приміщенні твоєї колишньої школи, дарма, що це приміщення зовсім не нагадувало твою колишню школу, головне, ти знав — це твоя колишня школа), де в результаті незафіксованих подій ти опинився в ролі зачмиреного й опущеного, місце якому біля параші, і для того, щоб реабілітуватися, змушений був забити свого суперника, і ти зробив це в єдиноможливий спосіб — за допомогою якогось музичного інструмента, здається, гітари, ти лупив нею по голові здоровенного відгодованого вбивцю, аж полопали струни, відлетів поріжок, розкололася дека, аж полетіли з неї тріски, і згодом у руках залишився один чорний гриф з металевим болтом на кінці, а голова твого суперника перетворилася на криваве місиво, воно й досі стоїть перед очима, незважаючи навіть на це.

Незважаючи і на те, що одного разу весь простір всесвіту звівся до розмірів якогось тісного темного подвір'я чи галереї з облупленими стінами, низькою аркою і замкненими дверима в кінці переходу, де почуття страшної безвиході і приреченості підстерігало тебе і купку таких, як ти, під тьмяним світлом ліхтаря, незважаючи навіть на це.

Незважаючи і