Подорож Ан-Марі - Мартін Андерсен Нексе

Пізнім зимовим вечором я приблукав на маленьку залізничну станцію в Західній Ютландії, наміряючись виїхати нічним потягом до Копенгагена, а звідти далі на південь. Погода була жахлива: вітер гнав по землі сніг, залягала пітьма. В почекальні також виявилося темнувато, висна лампа блимала не ясніше за каганець: либонь, заощаджували гас. Зате було тепло.

У кутку біля полусканої кахляної груби примостилася селянська родина: чоловік, жінка й хлопець років сімнадцяти чи вісімнадцяти. То були невисокі, осадкуваті люди, такі, як звичайно бувають на вбогих грунтах між піщаними пагорбами, де природа не сприяє буйному зростові; застиглі обличчя із зосередженим виразом та незграбні постаті справляли таке враження, яке часом маєш; дивлячись на карлика: ніби в тісну оболонку набито забагато матеріалу.

Жінка сиділа, відхилившись у куток; очі в неї були заплющені, обличчя мертвотно бліде, а коло губ залягала глибока зморшка, як у тих, хто тлумить у собі нестерпний біль. Чоловіки сиділи обабіч коло неї, нахилившись уперед і впершись ліктями в коліна. Коли я зайшов, вони боязко позирнули на мене, але не зрушили з місця, потім стали перешіптуватися. На всіх трьох лежала дивовижна печать глибокого смутку.

Я походжав від каси, що була ще зачинена, до протилежної стіни й назад. Чоловіки перешіптувалися, схилившись один до одного над нерухомими коліньми сплячої жінки і водно потай позирали на мене. Нарешті старий підвівся й нерішуче підійшов ближче.

— Дозвольте спитати, ви часом не до Копенгагена їдете? — тихо мовив він, напружено дивлячись на мене.

— Так, саме до Копенгагена.

Його зажурене обличчя проясніло:

— От пощастило! То нам можна попросити вас узяти з собою нашу матір? Їй треба до клініки.

Говорив він тихо, очевидно, щоб не збудити сплячу, але в голосі його я вловив хвилювання. Він кивнув синові головою, щоб той підійшов.

— Ось цей добродій їде до столиці й заопікується нашою мамою замість тебе, Гансе. Наче камінь звалився з серця! — Старий аж захлинався з надміру почуттів.

Вони й на думку не покладали собі, що я можу відмовитись. Адже я їду в тому самому напрямку, що й жінка, то чому ж би не взяв її? З самого цього вже я визначив, що їм доводилось тяжко боротися з надмірними труднощами, тож вони й вважають за цілком природне, що люди повинні допомагати одне одному.

То були селяни з околиць Ворбасе, що десь, певне, господарювали на одному з убогих хутірців, відвойованих у вересу надлюдськими зусиллями: земля там знову заростає вересом, коли господар хоч на хвилю опустить стомлені руки. Так, я добре знав тих людей, що не мали нічого, крім голих рук і невичерпної самопожертви; тому їх і загнано в пустища, аби вони з піску зробили родючий грунт для майбутніх великих землевласників. Доконечна потреба від’їхати за кілька миль від дому здавалася їм справжнім лихом — стільки різних справ прив’язувало їх міцними нитками до рідного гнізда. Вони мирилися з будь-якою недугою, аби тільки слабувати вдома, але подорож до Копенгагена могла обернутися для них такою бідою, що зруйнує всі набутки їхньої багаторічної праці. Вони, мабуть, обмірковували її на всі боки не один день — аж обличчя їм задерев’яніли і скорбно стулилися вуста. Тепер промінь надії заяснів над їхньою давньою турботою, бо ж усе наче складалося на добре. Мати зможе попасти до столиці, і господарству її подорож не завдасть великої шкоди.

Жінка, мабуть, була небезпечно хвора, якщо вони зважились на такий незвичайний захід: шукати лікаря аж у столиці. Я запитав, що в неї за хвороба.

— Рак, і його треба вирізати, — сказав син. — Лікар давно вже радив їй удатися до міста, але мати не хотіла. Вона дуже знесиліла, і ми раді б тримати її хоч скільки вдома, але вона раптом набралася відваги й хоче спробувати ще цього останнього засобу. — Голос хлопцеві затремтів, і він замовк.

— Нас тільки трійко, і ми завше жили в злагоді, — пояснив батько, ніби виправдуючи синове хвилювання.

Тим часом жінка прокинулась, і я підійшов привітатися з нею.

— Дивись, якого гарного кавалера ми тобі знайшли, Ан-Марі, він проведе тебе до столиці, як будеш із ним ласкава, — пожартував чоловік, допомагаючи хворій зручніше сісти. — Це вона вперше в житті подорожує, — звернувся він до мене, — тому й хвилюється трохи.

Жінка всміхнулася до мене, але нічого не сказала. Очі вона мала напрочуд жваві, але на вигляд була дуже виснажена — певне, хвороба точила її вже не перший рік.

Віконце в касі засвітилося, і я рушив купувати квитка. Проте чоловік швидко догнав мене, шукаючи щось у кишені.

— Може, ви нашого відкупите? — спитав він, простягаючи мені квиток третього класу. — Ми взяли його Гансові. Він коштує, як самі бачите, п’ять крон і тридцять ере, але я віддам за п’ять. Та й квиток нашої матері покладіть собі в кишеню, — додав він, лагідно всміхаючись.

Я здивувався, що вони вже мають квитки, та все пояснювалося дуже просто. Вони виїхали з дому відразу по обіді, щоб, бува, не спізнитися, — адже розкладу потягів у них не було і довелось їхати навмання. Потяг і справді невдовзі прибув, тільки що їхав не в той бік.

— От ми й купили квитки, щоб уже не мати клопоту.

Я похолов на думку, що старій жінці, яка вже просиділа шість чи сім годин у почекальні, доведеться їхати цілу ніч у третьому класі; але сама вона, видко, вважала таку подорож за досить зручну. Вона відпочила і нетерпляче, як дитина, дожидала потяга, що трохи спізнювався; на кожен шурхіт вона підводилась і хапалась за свої клунки. В її руках відчувалась якась екзальтованість, незвична в такої поважної селянки, — може, сподіванка нових вражень викликала в неї таке гарячкове піднесення? Вона не могла спокійно всидіти на місці.

Чоловіки, наче змовившись, відкинули смуток і жартували з нею, ніби вона зібралась у веселу подорож і їм було трохи заздрісно. Жартували, аж поки жінка сіла до вагона, а тоді не витримали.

— Гляди ж, швидше видужуй і