Джури козака Швайки - Володимир Рутківський

Інші, серед них дід Кібчик і Вирвизуб з Остапом, були за те, щоб зустріти ординців оружно.

— Нас не так уже й мало, — гарячкував Вирвизуб. — Нас майже тисяча шабель.

— Отож бо й воно, — заперечували найобережніші. — А їх — десятки тисяч.

— Ну то й що? У степу один козак вартий десяти поганців. А в плавнях і двадцять з ним не впораються. Зате коли покажемо зайдам, де раки зимують — вся Україна на нас дивитиметься. От тільки готуватися треба, а не язиками молоти.

І Вирвизуб готувався. Майже цілими днями не випускав шаблю з рук — учив битися новобранців.

Проте небезпека чатувала на козаків з іншого боку. Надвечір третього дня, як бранці поселилися на острові, до Вирвизуба підійшов дід Кібчик і обурено почав:

— Ти бач, що воно робиться?

— А що, діду, — спитав Штефан і витер спітніле чоло.

— Я вже не кажу про дівок…

— А чим вони завинили, діду?

— Як чим? Порозпускали язики так, що доброму козакові й пройти повз них страшно. Та не про це мова. Я тебе питаю — де наші човни?

Вирвизуб поглянув у бік протоки, де від острова до очеретів і у зворотньому напрямку сновигали десятки човнів з козаками.

— Та он вони, діду, хіба не бачите?

— А чого вони плавають туди сюди, знаєш?

— Ну як же…— обережно почав Вирвизуб. — Вони ж таки гості в нас…

— От-от! Раніше як було? Припече — і без ніяких-сяких біжиш у кущі. А зараз — що? Добре, коли заздалегідь здогадаєшся взятися за весло. А якщо посеред протоки припече — що тоді?

— Невже з вами було таке, діду?

— То вже моя справа! — визвірився дід Кібчик. — І штани мої, а не твої. Я про інше кажу. Схоже, що не хазяї ми вже на цьому острові.

Вирвизуб посерйознішав.

— Ваша правда, діду. Розумієте, сьогодні зранку захотів я перевірити, як новачки тримають зброю. Тільки схрестили шаблі — аж тут тітка Мокрина біжить: "А чого це ви тут розходилися? Дітки ж іще сплять!" Подалися ми за лози, а там дівки вселенський вереск зчинили: бачте, їм купатися за кортіло. І знову ж таки — хлопців, особливо молодих, на любощі потягло. Цілу ніч солов’їв слухають, а вдень ходять, як сонні тетері.

— Е-хе-хе,— тільки й сказав дід Кібчик.

Усе ж вирішили трохи почекати, доки всі жінки не оклигають після полону.

А вони тим часом геть розперезалися. Зустрінуть, припустімо, козака в брудному одязі — та й починають гуртом його шпетити:

— А чом це ти такий задрипаний ходиш? Зрадів, що з дому втік?

Промовчить козак, гайне подалі. Не буде ж він пояснювати, що тільки-но повернувся зі степу, де півдня ховався в багнюці, чекаючи, коли проїде татарська сторожа!

Трохи згодом виявилося, що й козацька саламаха якась не така. Що не завадило б до неї додати ще й свіжини. А свіжину, як відомо, вполювати треба.

А як же її вполюєш, коли тільки те й робиш, що стежиш за татарськими роз’їздами? І корівок треба увесь час доїти. А ходити до череди аж за ліс далеченько. То чи не можна зробити так, щоб корівок переправити сюди, на острів?

— Краще вже татарська неволя, — усе частіше зітхав дід Кібчик.

Зачухала чуби козацька старшина. Скидалося на те, що дід мав рацію. То ж якось зібралася старшина і проголосила:

— Годі, дороге жіноцтво, вам тут відпочивати. Час вже й додому повертатися.

Більшість жінок на це пристала з радістю. Бо хоч як добре було в гостях, а вдома таки краще. Та й з рідні, може, хтось залишився, і худобину, мабуть, татари не всю переловили.

Дівчата теж були не проти — вони мали подбати про свій весільний посаг.

А от дітлашня пручалася що є сили. Проте, як завжди, її ніхто не питав. Жінки вирішили розібрати сиріт між собою.

Не згодилася одна лише тітка Мокрина.

— Де Санько — там буду і я, — оголосила вона на цілий острів. — А коли захочете вигнати мене звідсіля силою — що ж, спробуйте!

Козаки розгублено перезирнулися. Еге ж, спробуй-но витурити таку силою!

— Може, хай лишається? — подав думку Вирвизуб.

— Е, ні, — відрізав дід Кібчик. — Якщо залишиться, буде те ж саме!

Він відвів Санька убік і заходився його вмовляти:

— Саньку, ну зроби щось! Заворожи матір, щоб вона сама захотіла повернутися до