Пурпурові вітрила (Червоні вітрила) - Олександр Грін
На кухні Грей трохи ніяковів; йому здавалося, ніби всім тут рухають темні сили, що їхня влада є головною пружиною життя замку; покрики звучали, мов команда й заклинання; порухи роботарів завдяки довгій навичці набували тієї виразности, скупої точности, яка здається натхненням. Грей не був ще таким високим, щоб зазирнути до найбільшої каструлі, що вирувала, наче Везувій, та почував до неї особливу повагу; він із трепетом дививсь, як її пересувають дві служниці; на плиту вихлюпувалася тоді димна піна, й пара, піднімаючись із шумкої плити, хвилями наповнювала кухню. Якось рідини вихлюпнулося так багато, що вона обпарила руку одної дівчини. Шкіра вмить почервоніла, навіть нігті зробилися червоні від припливу крові, й Бетсі (так звали служницю), плачучи, натирала олією потерпілі місця. Сльози нестримно котилися її круглим переляканим обличчям.
Грей завмер. В той час, як інші жінки клопоталися біля Бетсі, він пережив відчуття гострого чужого страждання, якого не міг дізнати сам.
— Чи дуже тобі боляче? — поспитався він.
— Спробуй, то дізнаєшся, — відказала Бетсі, накриваючи руку фартухом.
Насупивши брови, хлопчик виліз на ослін, зачеберхнув довгою ложкою гарячої гущі (доречно буде сказати, це був суп із бараниною) і хлюпнув на згин п'ясті. Враження виявилося не слабким, та слабість від гострого болю змусила його похитнутися. Блідий, мов борошно, Грей підійшов до Бетсі, застромивши палаючу руку до кишені штанців.
— Мені здається, тобі дуже боляче, — сказав він, і словом не обмовившись про свій досвід. — Ходімо, Бетсі, до лікаря. Ну ж бо ходімо!
Він запопадливо цупив її за спідницю, тоді як прибічники хатніх засобів навперебивки давали служниці помічні рецепти. Та дівчина, дізнаючи гострої муки, пішла із Греєм. Лікар пом'якшив біль, наклавши перев'язку. Лише після того як Бетсі пішла, хлопчик показав свою руку.
Цей незначний епізод зробив двадцятирічну Бетсі й десятирічного Грея істинними друзями. Вона напихала його кишені яблуками й пиріжками, а він розповідав їй казки та інші історії, які вичитав у своїх книжках. Якось він дізнався, що Бетсі не може вийти заміж за конюха Джіма, бо в них немає грошей розгосподарюватися. Грей розтрощив обценьками для комина свою порцелянову скарбничку й витрусив звідтіля все — що становило близько ста фунтів. Вставши рано, коли безприданниця пішла на кухню, він прокрався до її кімнати й, запхавши подарунок до дівочої скрині, прикрив його короткою запискою: "Бетсі, це твоє. Ватажок зграї розбійників Робін Гуд". Переполох, який викликала на кухні ця історія, набув такого розміру, що Грей мусив зізнатися у підсуві. Він не взяв гроші назад й не хотів більше балакати про це.
Його мати була однією з тих натур, яких життя відливає в готовій формі. Вона жила у напівсні забезпечности, яка передбачала будь-яке бажання пересічної душі; тому їй не залишалося нічого нічого робити, як тільки радитися з кравчинями, лікарем і маршалком. Та пристрасне, майже релігійне прив'язання до своєї химерної дитини було, мабуть, єдиним клапаном тих її нахилів, захлороформованих вихованням і долею, котрі вже не живуть, а невиразно шумують, залишаючи волю безчинною. Мостива пані скидалася на паву, яка висиділа яйце лебедя. Вона болісно відчувала прекрасну відрубність сина; сум, любов і ніяковість переповнювали її, коли вона притискала хлопчика до грудей, серце її казало інше, ніж язик, який звично відображав умовні форми стосунків і помислів. Так хмарний ефект, химерно побудований сонячним промінням, просягає в симетричну обстановку казенного будинку, позбавляючи її банальних переваг; око бачить і не впізнає приміщення; таємничі відтінки світла серед убогости витворюють сліпучу гармонію.
Мостива пані, що її лице й фігура, здавалося, могли відповідати лише крижаною мовчанкою вогненним голосам життя, що її тонка врода радше відштовхувала, ніж вабила, позаяк у ній відчувалося гордовите зусилля волі, позбавлене жіночної принадности, — та Ліліян Грей, залишаючись наодинці з хлопчиком, ставала простою матусею, котра казала залюбленим, лагідним тоном ті самі щирі дрібнички, яких не передати на папері; їхня сила в почутті, а не в них самих. Вона геть не могла ні в чому відмовити синові. Вона прощала йому все: перебування на кухні, відразу до уроків, непослух і численні дивацтва.
Якщо він не хотів, щоб підстригали дерева, то дерева залишалися нерушені; якщо він просив простити чи винагородити когось, — той, кому йшлося про це, знав, що так і буде; він міг їздити на будь-якому коні, брати в замку будь-якого пса, порпатися в бібліотеці, гасати босоніж і їсти, що йому забагнеться.
Його батько від довшого часу боровся з цим, та поступився, — не принципові, а бажанню дружини. Він обмежився тим, що видалив із замку всіх челядницьких дітей, побоюючись, що завдяки ницому товариству примхи хлопчика обернуться нахилами, які важко викорінити. Назагал, він був з головою поглинутий незліченними фамільними процесами, початок яких губився в епосі виникнення паперових фабрик, а кінець — у смерті всіх каверзників. Поза тим, державні справи, справи маєтків, диктант мемуарів, виїзд парадних полювань, читання газет і складне листування тримали його в певному внутрішньому віддаленні від родини; сина він бачив так рідко, що деколи забувався, скільки йому років.
Отож, Грей жив у своєму світі. Грався він сам — зазвичай на задніх дворищах замку, які за давнини мали бойове значення. В цих просторих пустищах, із залишками високих ровів, з камінними льохами, що позаростали мохом, було повно бур'яну, кропиви, лопухів, терня і скромно-строкатого дикого квіття. Грей годинами залишався тут, досліджуючи кротячі нори, воюючи з бур'янами, пантруючи на метеликів і будуючи з уламків цегли фортеці, які бомбував дрючками й камінцями.
Йому йшов уже дванадцятий рік, коли всі натяки його душі, всі розокремлені риси духу й відтінки таємних потягів з'єдналися в одному потужному моменті й, отримавши завдяки тому стрункий вираз, стали нестримним бажанням. До того він немов би знаходив хіба що
