Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера - Ярослав Стельмах

для сварки настрій миттю щез. — Давай я понесу, — примирливо запропонував Митько й завдав клунок собі на плечі. Ми вирішили по черзі вартувати, щоб чудовисько зненацька не напало на нас, чи хоча б не проґавити його, якщо воно здумає вилізти з води. — Я піду посплю, — мовив надвечір Митько, — а о другій годині ночі зміню тебе. — Як же ти прокинешся о другій? У нас навіть годинника немає. — Годинник у кожної людини отут, — постукав себе Митько вказівним пальцем по лобі. — Потрібно тільки знати, як ним користуватись. — І як? — Дуже просто. Перед тим як лягти, ти ходиш і весь час думаєш, можна і вголос казати: "Мені треба встати о другій, мені треба встати о другій…" Потім походиш трохи і знову: "Мені треба встати о другій…" І можеш спокійно спати. Але ще важливо не проґавити моменту. Бо десь за чверть до другої ти таки прокинешся, але якщо зразу ж не встанеш, то знов заснеш. Я завжди сам устаю, коли ми з татом кудись їдемо, — чи по рибу, чи по гриби. — А чому ж ти тоді до школи спізнюєшся? — Я можу і не спізнюватись. Але цей метод діє краще, коли має статися щось незвичайне або дуже цікаве. Ну от як сьогодні. А до школи щодня ходиш. Зрозумів? — Зрозумів. — То вартуй, а я пішов спати. — А якщо ти проґавиш отой момент, коли треба встати, мені що — до ранку сидіти? — Не проґавлю, не бійсь. А взагалі, як набридне, то розбуди мене. — І Митько зник у курені. Довго сидів я біля багаття і дививсь, як темрява полонить ліс. Вона випливала нечутно й вкрадливо з-поміж дерев, густішала, настоювалась на темнавих стовбурах, підступала все ближче й ближче. І вже тільки ти і багаття — живі істоти в мертвому царстві. Але ні, не мертвому: сюркне коник, задзижчить комар, і десь близько, та не видно де, бідкається-жалкує за згаслим днем нічна птаха: — Ов-ва-а! Ов-ва-а! Запала тиша. Стало моторошно. "Ну чого ти!" — втішала думка серце, але воно не слухалось, билося дужче. Я підвівся і знічев'я почимчикував до води. Заспівати б якоїсь, бо надто вже тоскно. Мовчазний таємничий ліс оточував мене зусібіч. Величезні дерева казковими велетами заступали путь. Вмить я пройнявся відчуттям власної мізерності, і несподівані мислі зароїлись у голові: "Ну що я, — думалось мені, — у порівнянні хоча б із оцим деревом? Якась комаха! А в порівнянні з цілим лісом? Якийсь мікроб. А в порівнянні з земною кулею?" І од цього мені стало гірко-гірко… І ще страшніше. Я мерщій почовгав назад, боячися зиркнути в сторону, і дививсь лиш перед себе, на прокладений моїм ліхтариком серед ночі промінь світла. А якщо тут і справді живе якийсь звір і зараз він чатує десь поруч? Згадалась домівка, татусь, мама… Я позіхнув. Рідна мати моя, — вичавив із себе якісь жалюгідні звуки, -Ти ночей не доспала… — Ух, — опустився я на землю, спершися спиною на курінь. — І я недосипаю, — позіхнув знову. — Вартую… А що? Невідомо. А можна було б і доспати. От зараз заплющу на хвилинку очі. Отак. Як приємно… Ще трошки… — голова моя схиляється на груди. Скільки так я просидів, не знаю, коли це: — Ага! — чую сердитий голос. — Спиш, значить! Спросоння схоплююсь на ноги і просто перед собою бачу розлючене Митькове обличчя. — Спиш! Йому довірили пост, а він спить. — Та я… — почав був виправдовуватись. — Що я?! Заснув чи ні? — Заснув, — винувато розвів я руками. — Та як ти міг! А якби це на війні?! Хіба з таким підеш у розвідку?! А якби ти був у партизанському загоні? — Ну, пробач, Митю, — почервонів я. — Лиш на хвилинку присів. Маму згадав. — Та згадуй собі кого хочеш! А на посту спати не смій! Хіба тобі можна доручити серйозну справу? Маму згадав! Вона, бідна, й не здогадується, який у неї синочок. Іди, спи, мамій. Я постою. Нічого не бачив? — Ні… — Звичайно, за спанням і дивитись нема коли. Мені не було чого відповісти. Приголомшений, картаючи себе за негідний вчинок, я принишк у курені. Сонливість геть полишила мене. Я чув, як повернувся з обходу Митько, як він роздмухав багаття і сів, щось насвистуючи. Мене пік сором: ну як, як я, нещасний, міг заснути! Підвів товариша, втратив його довір'я. Горе мені! Докори совісті люто вгризались у мою душу, шматували її на дрібні клаптики. Зрештою я не витримав. — Митю, — гукнув несміливо. Відповіді не почув. "Мовчить, — подумав я. — Ображається. Так мені й треба". Полежав іще хвилин п'ять, тоді вибравсь назовні. Вже займалося на світ. Ледь куріло багаття, легкий вітерець колошкав сивий попіл. Згорнувшись калачиком, — спиною до куреня, — Митько солодко спав. Я витягнув ковдру, обережно вкрив товариша й поліз усередину. Другої ночі варти вже не виставляли. — Яка користь, — сказав Митько, — у тій варті, якщо ми все одно засинаємо? Краще вже спати всередині, ніж надворі. Тим паче, що потім весь день ходиш сонний. Я повністю розділив таку думку. Вранці, прокинувшись, ми побігли до озера вмитись. І тут Митько став, мов укопаний, а я з розгону наштовхнувся на нього. — Дивись, — тихо сказав він мені. На вогкому піску коло самої води хижо вимальовувались відбитки здоровенних і страшних лап. — Як у крокодила, — визначив я, нервово озираючись на озеро. — Значить, не збрехав, — хрипко додав Митько. Це дало поштовх до роботи Митьковому мозкові. — Сергію, — почув я увечері того ж таки дня. Ночували ми вже в селі. — Чого тобі? — Ти знаєш, що я придумав? — Ні. — Треба нам книжки взяти в бібліотеці. — Правильно, підемо завтра наберемо — фантастику яку-небудь… — Та ні, Сергію, я не про те. Книжки із зоології. — Зоології? Ти що, здурів? Мало тобі колекції, мало тобі ботаніки, мало тобі нашої вчительки? Забув, як ти сам з її уроків тікав? — Так то ж ботаніка. — А зоологія, по-твоєму, краща? Я одного разу поглянув у підручник — там якісь кишковопорожнинні, гадюки — бридота одна! — От ти не розумієш… — Не хочу я такого й розуміти, — урвав я Митька. — Маєш бажання, то й читай собі, скільки влізе. Станеш великим зоологом, будеш казати: "Любі діточки, бачите цього павучка?" — засміявсь я, згадавши нашу ботанічку. — Якби ти дав мені договорити, то й сам менше дурниць намолов би зараз. — Ну, кажи, кажи, — поблажливо дозволив я. — Ти думаєш, зоологія — це самі павучки і оці от, як їх, кишковопусті? — Порожнинні,