Джури козака Швайки - Володимир Рутківський

— То ви його знаєте? — зрадів дід Кібчик. — Так би й сказали! Ми якраз до нього.

— Можливо, — згодився Мацик. — Та, здається, на цих двох після Вирвизуба їздив хтось інший. Де вони?

— Це ти про Швайку та тих двох діток? З ними все гаразд. Доїхали, куди треба, а нас попрохали віддати Вирвизубові його коней.

— А де воно, оте "куди треба"? — підозріло запитав Мацик. — Може, воно те, звідкіля вже не повертаються?

— Ага, — згодився русявий. — Були у нас такі нещодавно. З вигляду хлопці як хлопці, а насправді вурдалаки.

— Тю, дурні! — обурився на те дід Кібчик. — Давно вже не зустрічав таких бевзів!

Русявий зареготав.

— А дідок нічогенький! Гострий на язик. Аби ще й совість у нього була чиста, тоді б і ціни йому не було.

— Ти краще за своєю простеж, — огризнувся дід Кібчик. — Мені Вирвизуб потрібен, чуєш?

— Та вже ж не глухий, — відказав повновидий. — Буде вам і Вирвизуб. Тільки не зараз. Ви ото краще приляжте в холодку та відпочиньте з дороги.

Вилежуватися в холодку довелося досить довго. Лише під вечір до діброви звернуло трійко вершників. Вони були обвішані дичиною.

— Оце, Штефане, до тебе гості прибули, — пояснив Мацик широкоплечому чоловікові. — А чого прибули — не кажуть. Дуже горді.

Штефан уважно поглянув на затриманих.

— Ніби вперше бачу. Звідкіля будете?

— Навстоячки довго розповідати, — відказав дід Кібчик. Краєм ока завважив, як з кущів вийшов якийсь звір, схожий на вовка. Одне вухо у нього було наче зрізане, через писок проліг глибокий шрам. — То часом не Сирітка? — запитав дід. — Грім мене побий, коли не Сирітка! Ану, йди-но сюди, лапу дай!

Підійти Сирітка підійшов, але лапу не подав. Лише приязно змахнув хвостом.

— О, то ви, виходить, знайомі? — здивувався Вирвизуб. — Коли ж це ви встигли?

— Та я його пам’ятаю ще сліпим вовченятком, — відказав дід Кібчик. — Не одне цебро молока зносив таким халамидникам, як він.

— Стривай-но, діду, — зупинив його Вирвизуб. — А як же бути з Кудьмою?

— А ніяк. Він їх наукам навчав, а я інколи їдло носив.

Вирвизуб ляснув себе по колінах.

— Гей, братчики, гарна людина до нас завітала! — загукав він. — Якби не вона, то, може, і Сирітки не було б! А якби не було Сирітки, то мене кістлява баба з косою вже давно забрала б до себе.

Потому Вирвизуб підозріло зиркнув на рудого Мацика й запитав:

— Слухайте, діду, а цей Мацик з Мусієм вам нічого дурного не набазікали? Не ображали вас?

— Та ні, — стримано відказав дід Кібчик. — Хлопці ніби сумирні.

— То не сердьтеся на них, коли що. Люті вони зараз. Треба полювати, а доводиться сидіти в дібровах, бусурмана вистежувати. Бо завелися, розумієте, всілякі тут Тишкевичі. Може, чули про такого?

— Як не чути. Заради нього оце й прибилися до тебе. Швайка порадив.

— О! Заради Пилипа зроблю все, що завгодно.

— Не кажи гоп… Ось це, — дід Кібчик виштовхнув Демка наперед, — мій онук. Та зв’язала його нечиста з тим іродом Тишкевичем. Повірило, дурне, що той ніби бореться з ординцями. От і робило, що той тільки скаже.

Обличчя у братчиків посуворішали.

— Чи це не той, що з ним їздив? — запитав Мацик.

— Він. Кажу ж, дурне, повірило…

Вирвизуб скрушно похитав головою.

— Тоді, діду, кепські справи у вашого онука. Висіти йому на осиці, не інакше. За грабунки і вбивство Верховодки та інших хлопців.

— Я нікого не вбивав, — заперечив Демко. — Я той… Тишкевич каже: я зараз побалакаю з ним і дам гроші за хутра. Ну, пішли вони у кущі, погомоніли, а тоді Тишкевич повертається і каже: все, розрахувався, тепер хутра наші. Ну, я й возив їх… А тепер осьо привіз назад.

Демко ляснув долонею по саквах і додав, аби було переконливіше:

— Дідо так наказали.

Вирвизуб у задумі заходився крутити вуса.

— Тут без вечері не розберешся, — нарешті вирішив він. — Це ж скільки років тобі?

— Шістнадцяте літо буде, — втрутився дід Кібчик.

— Зовсім ще мале, — зітхнув Вирвизуб.

— Еге ж, манюня та й годі, — зло посміхнувся рудий Мацик.

— Я б на