Джури козака Швайки - Володимир Рутківський
— Ні, діду, він не родич. Він той самий Тишкевич і є.
— Темна людина, — несподівано втрутився у розмову дід Кудьма. — Багато гріхів на його совісті.
— Ви про Тишкевича? — повернувся до діда Кудьми Демко. — Ні, він не завжди злий. Навпаки, він до татарів викуп возив. За мене і за інших. А ще коня мені купив, аби легше було вибиратися зі степу. І каже, що хутром поділиться…
З кожним онуковим словом в очах діда Кібчика спалахувало все більше занепокоєння.
— Ні, щось тут не так, — сказав він. — На наших панів це не схоже. Бути не може, аби вони згодилися на викуп! Ану, Демку, розказуй усе спочатку.
Коли Демко закінчив свою розповідь, на діда Кібчика було боляче глянути. Обличчя йому посіріло ще більше. Він ледве тримався на ногах.
— Здається, мій онук злигався з розбійником, — звернувся він до Кудьми.
— Так воно і є, — підтвердив Кудьма.
— Діду! — зойкнув Дурна Сила. — Ну, що ви таке кажете? Він же з шляхетних!
Проте дід Кібчик ніби й не чув онукового зойку.
— А хто злигався з розбійником — сам розбійник, — вів далі він. — Тать. І я, виходить, дід оцього татя.
— Діду, та як же… Хіба ж я знав…
Лише тепер Дурна Сила почав здогадуватися, в чому річ. Тишкевич був не тим, за кого себе видавав. Казав, що їздив до Іслам-бека з викупом, а насправді займався грабіжництвом. А, може, навіть убивав.
— Діду, що ж тепер робити? — запитав він.
— З тобою все ясно, — відказав дід Кібчик. — З тобою вчинять, як з розбійником. А от як бути мені? Як тепер людям в очі дивитися?
— Цитьте! — раптом озвався сивобородий Кудьма. Він до чогось прислухався.
Сонце вже сідало за пагорб. Верхів’я дерев ще відсвічувало золотим та зеленим, а внизу вже народжувалися сутінки. І з тих сутінків долинав стукіт копит.
"Тишкевич повертається!" — здогадався Демко.
Гнів переповнював його. От зараз він скине цього негідника з коня, схопить за горлянку і буде трусити доти, аж доки той зізнається в усьому, що накоїв.
У темряві почали вимальовуватися постаті двох вершників. Передній був високий, а задній — наполовину нижчий і чомусь двоголовий…
— Свят, свят, — вихопилося у діда Кібчика.
І лише тоді, коли вершники під’їхали трохи ближче, вдалося роздивитися, що то двійко хлопців сиділи на одному коні. Поруч з високим біг якийсь звір, схожий на вовка.
Дід Кудьма ступив наперед.
— Швайка прибув, — полегшено зітхнув він. — І Барвінок з ним.
Вовк вискнув тоненьким, мов у цуценяти, голосом і кинувся на груди Кудьмі. Швайка, посміхаючись, зіскочив з коня.
— Здорові були, ді…
У ту ж мить Дурну Силу немов підкинуло в повітря. Він схопив Швайку за горлянку і повалив на землю.
— Ага, впіймався! Діду, ось він!
Барвінок рвонув було на допомогу хазяїнові, проте владний оклик діда Кудьми спинив його.
А Швайка відчайдушно борсався під нападником. Проте не було зараз у світі такої сили, яка допомогла б йому вивернутися з-під Демка.
— Я його знаю, діду! — переможно гукав Дурна Сила. — Це татарський вивідник! Це все з за нього!
Хлопці отетеріло витріщилися на Демка. Дід Кібчик теж завмер з роззявленим ротом. Від здивування він навіть костура випустив з рук. Лише сивобородий Кудьма нічому не дивувався. Здається, йому було відомо все наперед.
Першим отямився Грицик. Він спурхнув з коня і вчепився в Демкове волосся.
— Відпусти! — закричав Грицик. — Пилип не вивідник! Це ти вивідник із своїм Тишкевичем!
— Га? — перепитав Демко і повернувся до хлопця. Його обличчя набуло пришелепкуватого виразу. — Не вивідник? А мені ж казали…
Швайка скористався з нагоди і так стусонув Дурну Силу коліном у живіт, аж той зі стогоном відкотився убік. А Швайкова шабля ніби сама собою злетіла в повітря.
— Зачекай, — зупинив Швайку Кудьма. — Ще встигнеш.
— Встигну? — люто перепитав Швайка. — Через такого ось усе Придніпров’я шумить, нібито я за продався татарві. Звідкіля ти це взяв? — звернувся він до Демка.
— Тишкевич сказав, — ледь чутно прожебонів Дурна Сила. Йому знову спало на думку, що він вчинив щось не те.
Якусь мить Швайка пильно придивлявся до Дурної Сили. Тоді скреготнув зубами і вклав шаблю в піхви. І тут пролунав хлоп’ячий сміх. То сміявся Грицик.
