Скорочено Герой нашого часу - Михайло Лермонтов

Одного дня Печорін одержує від Віри повідомлення, що її чоловік поїхав у П'ятигорськ, і проводить ніч у своєї коханої. Виходячи від неї, він затримується біля вікна кімнати княжни, де його бачать Грушницький і капітан, колись принижений Печоріним на балу. Наступного дня Грушницький голосно розповідає про нічні пригоди і присягається, що у Мері був саме Печорін. В цю мить до кімнати входить сам Печорін і спокійно пропонує Грушницькому відмовитись від своїх слів, тому що це наклеп. Той не погоджується, і Печорін повідомляє, що пришле свого секунданта.

Вночі перед поєдинком Печорін розмірковує про сенс свого життя: "Для чого я жив? для якої мети я народився?.. А, мабуть, вона існувала, і, мабуть, було мені призначення високе, тому що я відчуваю в душі моїй сили неохватні... Але я не угадав цього призначення... Моя любов нікому не принесла щастя. ...Я любив для себе, для власного задоволення..."

Супротивники і секунданти з'їхались на місце дуелі. Домовились, що лікар витягне пулю, щоб убитого можна було віднести на рахунок черкесів.

Печорін спокійний, Грушницький нервується. Доктор Вернер прохає Печоріна сказати, що їм відомо про відсутність кулі у його пістолеті, але той відмовляється: хоче побачити, чи зможе Грушницький стріляти у неозброєного. Першим випало стріляти Грушницькому. Він легко поранив супротивника в коліно. Печорін вимагає зарядити пістолет, виказуючи свою обізнаність про змову. Грушницький визнав, що готувалась підлість, і пістолет заряжають. Печорін востаннє пропонує йому зізнатися у брехні і чує у відповідь: "Стріляйте!.. Якщо ви мене не вб'єте, я вас заріжу вночі... Нам на землі удвох немає місця..." Печорін вистрілив. Коли дим розійшовся, Грушницького на скелі не було. Його труп лежав унизу.

Вдома Печорін читає записку від Віри. Вона зізналась чоловіку у своєму коханні і їде назавжди. Печорін загнав до смерті коня, але Віру не наздогнав.

Печорін дізнається від Вернера, що начальство здогадується про дуель. Наступного дня він отримує наказ їхати у фортецю N і йде до Ліговських прощатись. Княгиня пропонує Печоріну одружитись з Мері. Наодинці з княжною він відверто говорить дівчині, що просто сміявся з неї, що вона повинна ставитись до нього презирливо, а тому він не може з нею одружитись. Мері відповіла, що ненавидить його.

Про історію з Мері Печорін згадує у фортеці. Він порівнює свою долю із життям матроса, який звик до труднощів свого ремесла і нудьгує на березі, розшукуючи на морі вітрило, "що наближається до порожньої пристані..."

III

Фаталіст

Одного разу Печорін жив кілька тижнів у казачій станиці. Якось за столом зайшла розмова про одне з мусульманських вірувань, начебто доля людини визначається на небі. Офіцери думали кожний по-своєму, але несподівано один з них, серб, поручик Вулич, визвався "спробувати на собі, чи може людина власною волею правити своїм життям, чи кожному... наперед призначено фатальну хвилину..." Печорін запропонував парі, щоб довести, що нічого людині наперед не призначено. Дивлячись на приготування до пострілу, Печорін помітив, що на обличчі поручика лежить "печатка смерті". "Ви сьогодні помрете!" — сказав він Вуличу. Той відповів: "Може, так. Може, ні..." Він взяв пістолет, про який було невідомо, чи він заряджений, приставив до лоба і спустив курок. Осічка! Всі полегшено зітхнули, вирішивши, що пістолет не заряджений. Вулич вистрілив удруге — у кашкет, що висів над вікном. Пролунав постріл. Поручик зібрав червінці, ним виграні, і пішов.

На Печоріна ця пригода справила глибоке враження. Вночі його розбудили звісткою, що Вулича вбито. Виявилось, що на темній дорозі він зустрів п'яного козака і спитав, кого той щукає. "Тебе!" — відповів козак і розрубав його шашкою від плеча майже до серця. Вмираючи, Вулич промовив лише три слова: "Він був правий!" Ці слова стосувалися Печоріна, який помітив на обличчі поручика печать близької смерті.

Вбивця тим часом закрився у порожній хаті, а натовп біля неї ніяк не зважувався діяти. Печорін, подібно до Вулича, надумав випробувати долю. Біля дверей поставили трьох козаків, щоб вони привертали до себе увагу вбивці. Печорін наблизився до вікна, крізь щілину віконниці якого було видно козака з пістолетом у руці. Осавул стукав у двері і кричав, а Печорін відірвав віконницю і стрибнув у вікно головою вниз. Козак вистрілив, куля зірвала еполет. Не минуло й трьох хвилин, як злочинця зв'язали і відвели під конвоєм.

Печорін розмірковує: "По всьому цьому як би, здається, не зробитися фаталістом? ...Щодо мене, то я завжди сміливіше йду вперед, коли не знаю, що на мене чекає. Адже гіршого за смерть нічого не станеться — смерті не минеш!"

Повернувшись до фортеці, Печорін розповів про пригоду Максиму Максимовичу і хотів почути його думку щодо приречення. Але старий висловився тільки про вади курків і черкеських гвинтівок. А про Вулича сказав так: "Еге, жаль бідолагу... А втім, видно, так уже в нього на роду було написано!.."