Гуси-лебеді летять - Михайло Стельмах
I острах, i передчуття радостi одразу охопили мене. Од всього цього я примружив очi, а коли розплющив їх, побачив незнайоме i нiби знайоме обличчя i знову примружився.
— Михайлику, не пiзнаєш?! — все тiснiше притуляє мене до себе високий широкоплечий чоловiк в коротко пiдстриженими вусами.
— Нi, не пiзнаю, — кажу я тихцем, i тепло-тепло стає менi на грудях цього дужого незнайомого i наче знайомого селянина. — Ви звiдки будете?
— Михайлику, я ж твiй тато, пiзнавай скорiше, — радiє, печалиться i цiлує мене чоловiк. — Ну, впiзнав?
— Нi.
— От тобi й маєш, — аж зiтхнув чоловiк, а очi його стають вологими.
Я пiзнавав i не пiзнавав свого тата. Десь, неначе з далекої теменi, обзивався менi його голос, десь нiби я бачив цi очi, але де — не знаю. Одначе як гарно було пригортатися до цього чоловiка, що однiєю рукою притримував мої босi ноги, а другою — голову.
До нас пiдiйшла усмiхнена мати:
— Пiзнав? — запитала вона батька.
— Та нi.
— Михайлику, дурненький, це ж твiй тато! Чого ж ти мовчиш? А я не знав, що сказати — жодне слово не спадало на думку. Отак, на руках, мовчазного, мене тато й внiс до хати, де тепер на скринi лежала шинеля, поставив на долiвку, обдивився, засмiявся:
— Та вiн у нас зовсiм парубок, тiльки, бiда, говорити не вмiє.
— Еге, не вмiє! Ти ще не знаєш його, — дала свою характеристику мама.
— Тепер, напевне, взнаю, нiкуди не дiнеться... Ось я його завтра до школи поведу.
— Поведете? — стрепенувся я i зазирнув батьковi у вiчi.
— Авжеж. Хочеш учитися?
— Ой, хочу, тату! — охопив батька за ноги, а вiн чогось заклiпав повiками i поклав руку на мою голову.
Побалакати з батьком нам не дали сусiди, їх одразу ж набилась повна хата, на столi з'явилися немудрi подарунки в пляшках, а мати поставила голубцi з нового пшона i сушенi в'юни, яких ми наловили ще з дiдом, та й почалася селянська бесiда з нескiнченними розмовами про землю, полiтику, загряницю i чи пiде, чи не пiде на нас Антанта вiйною, чи довго ще ходитимуть по лiсах банди. Вже дрiмаючи, я захопив у сон батьковi слова:
— Нiчого не вигорить у них, нiчого! Коли не втримались на гривi — не вдержаться на хвостi!..
Другого дня тато взяв мене, обстриженого, накупаного i зодягненого в нову сорочку i штанцi, за руку i повiв до школи. Коли дзвоник задзвонив на перерву й дiтвора горохом посипалась iз класу, батько пiдiйшов до ставної русокосої вчительки, привiтався з нею i нахилив голову в мiй бiк:
— Привiв, Насте Василiвно, вам свого школяра. Може, i з нього буде якийсь толк.
— Побачимо, — посмiхнулась Настя Василiвна, i посмiхнулись її довгастi ямки на їцоках. — Як тебе звати?
— Михайлом.
— А вчитися хочеш?
— Дуже хочу! — так вирвалось у мене, що вчителька розсмiялась. Смiх у неї приємний, м'який i аж угору пiдiймає тебе.
— Тiльки пропустив чимало вiн, — сказала батьковi.
— Усе наздожену, от побачите! — вихопилось у мене, i я благально поглянув на вчительку. — Читати вмiю...
— Ти вмiєш читати? — здивувалась Настя Василiвна.
— Жiнка казала, що справдi вмiє i по всьому селi винишпорює книжки, — захистив мене батько.
— Це вже добре. А хто тебе навчив читати? — зацiкавлено запитала вчителька.
— Я сам вiд старших школярiв перейняв.
— Ану, почитай нам щось. — Настя Василiвна взяла зi столу книгу, погортала її й простягнула менi. — Читай ось на цiй сторiнцi.
Такою сторiнкою мене б нiхто не здивував: тут лiтери були завбiльшки як горобенята, а мої очi вже встигли призвичаїтися i до дрiбненьких, наче мак. Я чесонув цю сторiнку, не спотикаючись на крапках i комах, щоб учительцi зразу стало видно моє знання. Од такого читання батько прояснився, вчителька здивувалась, а потiм, смiючись, запитала:
— А ти ще швидше не можеш?
— Можу i швидше, ось дайте, — йде гаразд.
— А повiльнiше теж можеш?
— I повiльнiше можу, — здивувався, бо нащо робити повiльнiше те, що можна швидше випалити.
— Ну, то прочитай, зважаючи, що в книзi ще є роздiловi знаки.
Далi я читав, зважаючи на знаки, i бачив, як щасливий батько любувався своїм читальником.
— А цифри ти знаєш? — запитала вчителька.
