Джури козака Швайки - Володимир Рутківський
Нараз Демко замовк, потягнув носом повітря і прикипів поглядом до торбини Тишкевича.
— Смажениною пахне, — сказав він і проковтнув слину. — А в мене ж третій день у роті й ріски не було.
— Не було — то буде, — посміхнувся Тишкевич і витяг з торбини залишки дрохви. Демкові зуби запрацювали не згірш бобрових.
А Тишкевич дивився на Дурну Силу й міркував, як бути з ним надалі. Завести назад до татар? Ні, це він завжди встигне. Спочатку, мабуть, треба спробувати зробити його своєю вірною людиною. А продати татарам ніколи не пізно…
— А чому ти не питаєш, як мене сюди занесло? — поцікавився Тишкевич.
— Та я… — Дурна Сила все ще не міг упоратися з дрохвою. — Я ж було напочатку хотів запитати вас про це, а ви якось убік звернули.
"І справді — дурна сила, — подумав Тишкевич. — Схоже, в голові у нього гуляє вітер…"
Тоді ще раз у задумі потер шию і мовив:
— Довго розповідати. Та й не для чужих вух та історія. А ти, може, візьмеш і вибовкаєш її будь-кому. Бо хто ж тебе зна…
Демко вільною рукою бухнув себе у груди так, що вони загуділи, мов дзвін.
— Та я… — обурено почав він. — Щоб я… Та ніколи. Їй же Богу!
Тишкевич зітхнув так важко, ніби іншого виходу не мав.
— Ну, гаразд, — згодився він. — Ти, хлопче, бодай раз замислювався над тим, чому татари так несподівано налітають на наші села? Стежиш за тим степом, стежиш, здається, і миша не проскочить — а татари вже в тебе за спиною!
— А й справді, — Демко навіть про дрохву забув, так вразили його ці слова. — Не встигнеш і озирнутися, як вони вже поруч.
— Гадаєш, то просто так? Ні-і, голову даю на відсіч, що хтось із наших вказує їм дорогу.
Демко закліпав очима.
— Не може бути! — не повірив він.
Тишкевич роззирнувся довкола і, хоч аж до обрію не було жодної живої душі, пошепки мовив:
— А я знаю, хто це. Худорлявий такий, смаглявий, і кінь у нього гарний, хоча й не дуже показний. А зовуть того запроданця Швайкою. Еге ж, вдає, начебто стереже степ від чужинців, а насправді — все навпаки.
— Швайка? — отетерів Демко Дурна Сила. — Та ви що? У нас же кажуть, що його татари не можуть зловити, такий він моторний! Кажуть, що і в Криму він був, і аж до Дунаю діставався…
— Можливо, — згодився Тишкевич. — А не зловлять його тому, що й не ловлять. Він сам до них з вістями їздить. Ну, хіба що про людське око трохи поганяються за ним.
— Ти диви… А я, здається, бачив його. Саме за Воронівкою. Я худобу пас, а він на Переяслав простував. Еге ж, такий, як ви кажете — худий і смаглявий, мов турок. І дивиться якось з-під лоба. Дід Микола привітався з ним, а потім і каже мені:
"Бачив? Це той, що вганяє татарам добрячу швайку в одне місце!"
— Ото ж бо й воно, — сказав Тишкевич. — Тільки кажуть. А насправді зовсім не так. То ж я й хочу вивести його на чисту воду.
— А де ж він зараз?
— Здається, десь неподалік, у плавнях. Вивідує, мабуть, скільки людей козакує і де саме. А потім усе видасть степнякам.
Проте Демко Дурна Сила виявився трохи метикуватішим, аніж гадав Тишкевич.
— Чому ж тоді ви опинилися тут, а не в плавнях? — поцікавився він. — І шапка на вас якась не наша.
— Молодець, — похвалив його Тишкевич. — Одразу видно, яке в тебе око спостережливе. А опинився я тут тому, що повертаюся від татар.
Демкові перехопило подих:
— Від татар? — по хвилі перепитав він, не вірячи власним вухам.
— Саме так. Пан Кобильський послав мене з викупом за його людей. До речі, — Тишкевич націлив пальця на Демка, — за тебе він також дав викуп. І чималий, бо я йому підказав, що таких міцних та вірних хлопців, як ти, пошукати треба.
І хоч Демко ще до пуття й не знав, вірний він панові Кобильському чи ні, усе ж така похвала припала йому до душі.
— Ну, звісно… — зніяковіло промимрив він. — Але ж навіщо ви дали викуп за мене? Адже я, як бачите, сам утік.
