Джури козака Швайки - Володимир Рутківський
— Схоже, і цього разу вислизнув таки невірний з наших рук.
— З наших вислизнув, — зло реготнув інший, — але ж не з цього озера. Тут йому й смерть.
За тими розмовами нікому з них навіть на думку не спало зазирнути до гайка, що лежав майже на їхньому шляху.
Коли на видноколі розтанули постаті останніх вершників, хлопці вибралися зі сховища і подалися до озера.
— Може, він ще живий, — сказав Грицик, сам не вірячи у свої слова. — Може, лежить десь непритомний. То ми його порятуємо.
Та коли дістався до озера — і сам пересвідчився у марності своїх сподівань. Кінські копита перетворили землю довкола озера в суцільне місиво. На поверхні плавали купи скошеного очерету та шелюги впереміж з жабуринням. І жодної цілої очеретини, з допомогою якої міг би дихати втікач.
Зі сльозами на очах вдивлялися друзі в каламутну воду. Чи дізнаються вони хоча б колись про цю людину, що вирішила за краще вмерти, аніж потрапити до чужинських рук?
— Може, й мій батько десь отак лежить, — стиха сказав Грицик.
Невдовзі каламуть вляглася. Та скільки хлопці не вдивлялися в глибочінь — так нічого й не роздивилися. Торф’янистий намул заховав у собі і тіло незнайомого сміливця, і навіть сліди копит.
— Нічого вже ми тут не знайдемо, — нарешті ви рішив Грицик. — Треба йти далі.
Та перш ніж повернутися до пагорба, обережний Грицик вирішив видертися на одну з верб, аби пересвідчитися, чи не наближається до них зі степу ще якийсь татарський загін. Він обрав вербу, стовбур якої ріс трохи похило і був такий товстий, що й двоє дорослих, взявшись за руки, не змогли б його охопити. Грицик розігнався і спритно, мов білка, побіг по нахиленому стовбуру. Та на четвертому кроці нога його зненацька провалилася в якусь порожнечу. Над стовбуром здійнялася хмара порохні. З несподіванки Грицик змахнув руками і звалився на землю.
— Ти краще вилізь по гілці, — порадив Санько. — Он бач, майже до землі схилилася…
Проте Грицик був не з тих, хто відступає від того, що замислив. Він почухав забите місце і відійшов на кілька кроків, аби з розгону знову подертися по стовбуру.
І тут сталося неймовірне. Верба голосно чхнула, а тоді запитала сердитим людським голосом:
— Ти що — не бачиш, куди лізеш?
ПЕРШИЙ БІЙ ДУРНОЇ СИЛИ
Десяток жовнірів пана Кобильського понуро пленталися попід воронівським лісом. Вони отримали від свого хазяїна наказ зібрати худобу і заховати її десь у нетрях. Бо ж ходили чутки, що ногайці не сьогодні-завтра вчинять напад на Посулля.
Взагалі, і так було відомо, що вони наближаються. Про це свідчили чорні димові стовпи ген на обрії. Хто їх запалював — простим поселенцям нині було невідомо.
Раніше, звісно, всі знали, хто цим займався, — сторожові роз’їзди та княжі вивідники. Проте зараз поріділим князям стало не до того, і сторожові роз’їзди щезли — а дими все одно здіймалися до неба, попереджаючи про небезпеку.
Хоча бувало й інакше — татари налітали майже одночасно з появою сигнальних димів. Поки поселянин розглядає дим та, чухаючи потилицю, роздумує, куди ж йому податися цього разу — татари вже тут як тут.
А бувало й навпаки. Татарів ще й духу немає, а між поселян вже ходять чутки, що вони прийдуть, скажімо, завтра під ранок. І що найдивніше — ці чутки зазвичай справджувалися. Але хто їх поширював, звідкіля вони бралися — ніхто й не знав.
Саме такі чутки поповзли цього разу уздовж Сули. То ж пан Кобильський загадав своїм челядникам якомога надійніше сховати худобу. А сховавши, негайно повертатися до Канівців.
Поміж челядників плентався на старезному коні Демко. Став він жовніром несподівано для самого себе. Потому, як його, зв’язаного і закривавленого, пригнали з Воронівки, Демко кілька днів тягав для огорожі канівецького городища товстелезні колоди. Зазвичай Дурна Сила вправлявся один за трьох. І ця його міць привернула чіпке око пана Кобильського. Отож пан і вирішив приєднати Демка до своєї збройної сторожі. Бо ж при потребі такий і від десятка татарів оборониться.
Спочатку Дурній Силі дали найбільшу шаблюку. Проте і вона виявилася залегкою для Демкової руки. Не шабля, а пір’їнка з півнячого хвоста. Та й розмахував нею Демко так затято, що, зламавши навпіл шаблі п’ятьох супротивників, вона, зрештою, й сама розлетілася на друзки. Тож відвели Демка до конюшні, всипали за те, що нівечить панську зброю, і веліли озброюватися самому. Розшукав Демко десь замашного окоренка, такого, що не кожен і втримає в одній руці, засмалив на вогні — і тепер від тої Демкової зброї всі шаблі відскакували, мов горох від стінки. А Демковій довбні хоч би що.
А от кінь у Дурної Сили виявився нікудишнім. Був він лишаїстий, підсліпуватий на одне око і такий старезний, що вже й не пам’ятав, коли останнього разу переходив на чвал. Проте іншого коня пан не дав.
— На коня треба заробляти самому, — сказав.
І зараз Демків кінь ледь переступав старечими ногами. Та хоч як дивно, майже увесь час тримався попереду. Хоробрі панські жовніри, не змовляючись, пропускали Демка вперед. Бо надто настирливими були чутки про татарську з’яву. І ледь перед гуртом жовнірів відкривалася лугова місцина, як вони зупинялися, нібито у якійсь важливій справі. І старший поміж них, Куролуп, котрий тимчасово замінив Тишкевича, казав без звичної зневаги, швидше прохально:
— Ану, хлопче, піди поглянь, що там робиться. У тебе ж теє… найзіркіші очі.
І панські челядники тулилися біля узлісся доти, аж доки Демко заспокійливо не змахне рукою.
