Аліса в Країні Чудес - Льюїс Керрол

сенсу говорити, бо вчорашня я — то не я. — Поясни! — сказав Казна-Що-Не-Черепаха. — Ні, ні! Спершу пригоди! — нетерпляче вигукнув Грифон. — Шкода часу на пояснення. Й Аліса заходилася оповідати про свої пригоди, відколи вперше побачила Білого Кролика. Спочатку не надто відважно, бо Грифон із Казна-Що-Не-Черепахою присунулися до неї впритул і дуже вже страшно повитріщали на неї очі й пороззявляли роти, але поступово вона посміливішала. Її слухачі мовчали аж до моменту, коли Гусінь загадала їй проказати "Ти старий любий діду", а в неї вийшло зовсім не те. Тут Казна-Що-Не-Черепаха перевів дух і сказав: — Дуже дивно! — Дивнішого світ не бачив, — озвався Грифон. — Вийшло щось геть несусвітне! — глибокодумно повторив Казна-Що-Не-Черепаха. — Ану, хай вона прочитає щось і нам? Скажи їй... І він скинув очима на Грифона, мовби той мав якусь владу над Алісою. [100] — Встань і прокажи "Обізвався ледащо", — звелів Грифон. "Як же ця звірота любить командувати. Читай їм і читай! — подумала Аліса. — Мовби я у школі!" А все ж вона підвелася й почала декламувати. Та оскільки в її голові все ще крутилася Омарова Кадриль, то проказувала вона майже бездумно. Слова виходили просто-таки чудернацькі: Обізвався омар: "Хтось мене перепік, Я обсиплюся цукром, щоб сік не потік". І, як качка бровами, так він носаком Вивертає п'яту, чепуриться паском. Коли море мілке, він високо літа, Й дуже хвацько з-під неба свистить на Кита. Та зате у приплив, як кити припливуть, Від омара ні слуху, ні духу не чуть. — Це зовсім не те, що я вчив у дитинстві, — сказав Грифон. — А я взагалі такого не чув, — додав Казна-Що-Не-Черепаха. — Як на мене, це незвичайна бридня. Аліса сиділа мовчки, затуливши обличчя долонями, і гадала: невже в її житті більше не станеться чогось цілком звичайного. — Хай би пояснила! — мовив Казна-Що-Не-Черепаха. — Вона не зуміє, — поспішив сказати Грифон. — Нумо, читай далі! — Про п'яти! — не вгавав Казна-Що-Не-Черепаха. — Тобто, як він міг вивернути їх носаком? [101] — Це така танцювальна позиція, — мовила Аліса. Вона й сама мало що розуміла, і хотіла якнайшвидше змінити тему. — Ну ж бо, читай! — нетерпляче повторив Грифон. — "Враз побачила я..." Відмовитись вона не посміла, хоча й була певна, що знову вийде все не так, і тремтячим голосом почала: Враз побачила я, завернувши за ріг, Як Пантера з Совою ділили пиріг... Проковтнула Пантера пиріг залюбки, А Сові залишила таріль у квітки. І виделку з ножем теж Пантера взяла, Зате ложку люб'язно Сові віддала. По вечері Пантера вляглася в траву, Але спершу вона проковтнула... — Навіщо нам слухати ці харки-макогоники? — урвав Казна-Що-Не-Черепаха. — Вона ж нічого не пояснює! В житті не чув подібної абракадабри! — Мабуть, і справді досить, — сказав Грифон на радість Алісі. — Хочеш, покажемо тобі ще одну фігуру омарової кадрилі?.. Чи, може, краще хай він заспіває тобі пісню? — Пісню, пісню, будь ласка! Нехай заспіває! — вигукнула Аліса так палко, що Грифон аж наче образився: — Гм! На колір і смак товариш не всяк! Заспівай їй "Зчерепаховий суп", — га, старий? [102] Казна-Що-Не-Черепаха глибоко зітхнув і заспівав, час від часу зриваючись на хлипи: Ідіть усі, старі й малі*, вже суп парує на столі. Ну хто тут не оближе губ? Ох же й смачний зчерепаховий суп! Ах, який суп, страх, який суп, — вечірній, тремкий зчерепаховий суп, суп, суп! Ну, що та риба, дичина, садовина й городина? Мені тоді обід лиш люб, як є на столі зчерепаховий суп. Ах, який суп, страх, який суп, — вечірній, тремкий зчерепаховий суп, суп, суп!.. — Іще раз приспів! — гукнув Грифон. Та ледве Казна-Що-Не-Черепаха почав співати знову, як здалеку долинув крик: — Суд починається! *Пародія на популярний романс Дж.М.Сейлза "Вечірня зоря", який наспівували Керролові сестри Ліддел. Зоря вечірня в небесах тремка, як срібло, спокій ллє. Одним-одна на всіх світах так зачаровує мене... [103] — Гайда! — крикнув Грифон і, вхопивши Алісу за руку, потяг її за собою, навіть не дожидаючи кінця пісні. — Який суд? — захекано спитала Аліса. Але Грифон, знай, налягав на ноги: — Гайда! Гайда! А морський бриз, віючи їм навздогін, все тихіше й тихіше доносив до них сумовиті слова: Ах, який суп, страх, який суп... вечірній, тремкий зчерепаховий суп, суп, суп... [104] Розділ одинадцятий Хто вкрав пиріжки Коли вони надбігли, Чирвовий Король з Королевою вже сиділи на троні в оточенні всілякого птаства та звірини, а також цілої колоди карт. Попереду під охороною двох вояків стояв закутий у кайдани Чирвовий Валет, а поруч із Королем — Білий Кролик, з ріжком в одній руці та сувоєм пергаменту в другій. Посеред судової зали красувався стіл, а на ньому — повний таріль пиріжків із фруктами, таких смаковитих на вигляд, що в Аліси аж слинка потекла. "Хай би швидше кінчався суд і починалося частування", — подумала вона. Але думати про це, здавалося, було ще рано, тож вона почала роззиратися по залі, щоб якось згаяти час. Бувати в судах їй досі не випадало, проте вона дещо знала про них із книжок і, на превелику свою радість, упевнилася, що може назвати посади майже всіх присутніх. "Он суддя, — сказала вона подумки, — це видно з його величезної перуки". Суддею, до речі, був Король, а що він нап'яв корону поверх перуки, то, видно, почувався не надто зручно; до того ж, перука зовсім йому не личила. — А он лава присяжників, — розмірковувала Аліса. — А отих дванадцять птахотварів (вона, бачте, мусила вжити саме це слово, бо серед них були і птахи, й тварини), мабуть, і є присяжники. [105] Це останнє слово вона вимовила на різні лади, сама собою пишаючись, гадаючи (і справедливо), що серед її ровесниць мало хто знається на таких речах. (Хоча, зауважмо, слово "присяжні" було б тут не менш доречне.) Усі дванадцятеро присяжних вельми зосереджено писали щось на грифельних табличках. — Що вони пишуть? — пошепки запитала Аліса в Грифона. — Адже суд іще не почався? — Вони записують свої імена, — шепнув у відповідь Грифон. — Бояться, що до кінця суду забудуть. — От пришелепкуваті! — вголос обурилася Аліса, та зразу ж і прикусила язика, бо саме в цей час Білий Кролик вигукнув: "Прошу дотримуватись тиші!", а Король начепив окуляри і став водити очима по залі, вишукуючи балакунів. Дивлячись на присяжних, Аліса бачила так виразно, мовби стояла в них за плечима, як усі вони виводять на табличках слово "пришелепкуваті"; один з них явно не знав, як воно пишеться, тож мусив питати розуму в сусіди. "Уявляю собі їхні записи на кінець суду!" — подумала Аліса. В одного з присяжних немилосердно шкрябало перо. Це було нестерпно, тож Аліса, обійшовши залу, зайшла йому за спину і, прихитрившись, вихопила в нього перо. Вона зробила це так спритно, що горопаха присяжний (не хто