Україна в старовину - Олександр Олесь

Ліс густий, дрімучий, темний, Споконвічний ліс росте, Не проб'ється навіть сонце Крізь гілля його густе. Велетенські граби, вільхи, Сосни, явори, дуби Раз в століття полягають Після віку боротьби. Де родились, там вмирають, Обертаються у тлінь, На могилах виростає Ряд наступних поколінь. По лісах шумлять потоки, Смарагдові від трави, Розпливаючись то в багна, То в озера, то в стави. По річках, озерах, багнах Вічний галас, вічний спів, Крик гусей, качок і чапель, Зойк чайок і журавлів. Лебедині білі зграї В небі хмарами летять, Навкруги орлині крила Гучно, хижо лопотять. Над струмком спинився олень, Прислухається, тремтить, Десь почув непевний шелест І зникає через мить. То ведмідь ішов напитись, Остудитися в воді, То збирають під дубами Чорні вепри жолуді. По лісах блукали кози, Тури, олені, вовки, Кабани, ведмеді, лосі, Рисі, зубри, борсуки. Не стихав до ночі галас, Дикий рев і ніжний спів… Все кругом жило, змагалось, Ліс дивився і шумів. По лісах дрімучих, темних, З луком пращур наш ішов, З рисем, лосем і ведмедем Він боровся і боров. Здобував він теплі хутра, М'ясо, шкуру на свій дах, Часом сам роздертий падав З серцем звіря у руках… А на півдні за лісами Колихалось море трав: То над степом буйний вітер На шовкових струнах грав. Степ широкий, степ безмежний, Де початок, де твій край?! Коли сам стрибог не знає — У Дажбога поспитай. В день ясний горіло сонце, Нерухомо вітер спав, Нерухомо в мертвій тиші Степ незайманий стояв. В бурю він шумів, як море, І ховався в сизій млі, Полохливо буйні трави Припадали до землі. А зимою умирав він, Спав під килимом снігів… Тихо, пусто… Тільки чути Десь сумне виття вовків. Та часами прогуркочуть Диких коней табуни; Наче вихори, здіймають Білу куряву вони. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . На лісах дрімучих, темних, На незайманих степах Спочивала Україна В золотих, дитячих снах. ***