Залишенець. Чорний ворон - Василь Миколайович Шкляр
Він, цей позичений жеребець, був найситіший серед усіх їхніх коней, які давно перебивалися на підніжному попасі, — Воронові було невтямки, як Мудей на такому фуражі скучав за гарячим ділом. Постривай, товаришу мій, може, ще діждемо справжнього бою, казав йому Ворон, — ось як підемо на Бобринську, то буде тобі де погрітися. Чорт, певна річ, перебільшує про вогонь до небес, бо хтозна, яку ще печатку апокаліпсису треба зірвати, аби цей народ знову прокинувся, але навіть малою щоптою мусимо стояти до кінця. Думаю, з Веремієм ми знайдемо спільну мову. Наші стежки раніше не сходилися, та перетнулися вони, бач, поза нами, схрестилися тісно і, можна сказати, кровно, ми тепер наче рідні брати, тож я не вірю, що Веремій дорікне мені бодай словом.
Я більше хвилююся за Тіну, ти ж пам'ятаєш, товаришочку, Тіну, мою сірооку пташку, яка тепер так далеко, що не доїхати нам з тобою, не доїхати й не догукатись. Немає такого дня і години, щоб я її не згадав, ні-ні та й кольне в самісіньке серце, але біль цей мені до душі, це, може, єдине, що в мене зосталося.
2
Минаючи Сокирне, я послав Вовкулаку до лісника Гудими, а сам повів загін до Ірдинських боліт, де вже на світанку ми зупинились у Відьминій Пазусі. Незважаючи на таку непривітну назву, це була затишна місцина серед багон і трясовин, де ми ташувалися вже не раз — востаннє тоді, коли трусили гамазеї на торфових виробках біля Іванової Греблі. Тут росли переважно чагарникові верби, а над ними здіймалися старезні вільхи, берези, подекуди височіли навіть осокори, які теж приживалися на болотистих місцях. Низом стелилися приземкуваті кущі вічнозеленого багна, що якраз починало цвісти біленькими зірочками, розливаючи навколо дражливо-солодкі пахощі.
Відьмина Пазуха вабила мене тим, що лише з одного боку до неї був неширокий підступ суходолом, а далі цей острівець обступала драговина, в якій між гнилими ковбанями ми давно намацали «запасний вихід». Хто його знав, той у разі небезпеки міг вибратися з Відьминої Пазухи на сухе, а хто ні — мав шанси потрапити в гості до водяника. Та й «знавець», оступившись, міг тут шурхнути в таку в'язку хлань, з якої вже не вертаються.
Тому в цьому ділі я більше покладався на Мудея, котрий бачив «відьмину гать» не оком, а чув її копитами. Недогодою Відьминої Пазухи були, певна річ, комарі, але що зробиш: хочеш тепла — мирися з комарами. Зате вже до полудня Ходя приніс Карпусеві «на кухню» крижня і дві дикі курочки.
Тим часом над'їхав Вовкулака й розповів мені про зустріч із Гудимою. Усе було так, як казав Сутяга: Веремій лютує в цьому районі від початку квітня, не знаючи ні жалю, ні пощади. Причому і тут не обходиться без витівок — скрізь з'являється в чорній масці, наводячи жах на активістів: у Загреблі живцем спалив у хаті голову парткому разом з усією сім'єю, в Білозір'ї повісив незаміжню, але вже вагітну комсомолку, в Малому Бузукові зарубав прямо в церкві попа-агітатора, котрий відмовляв парафіян від автокефалії. А зовсім недавно на залізничній колії перепинив дрезину, якою їхали з Черкас на Смілу чотири служаки карного розшуку, і так над ними позбиткувався, що потім у тих, хто бачив трупи, волосся стало дибки.
«А як?» — спитав Вовкулака в Гудими і тепер, лукаво поблимуючи очима, ждав, поки і я запитаю у нього: а як? Я зробив йому таку ласку, після чото Вовкулака захоплено вигукнув: «Колесували!» — «А це ж як?» — «Дуже просто», — відповів він і пояснив, що Веремій обезголовив москалів колесами дрезини. Після того «колесування» за голову самого Веремія влада пообіцяла корову, коня і сто пудів жита. Бачачи, що волосся на моїй голові не стає дибки, Вовкулака пригасив свій запал і перейшов до головного. Отже, він передав Гудимі, що ми готові зустрітися з Веремієм післязавтра на перешийку, який веде до Відьминої Пазухи, — хай приходять удвох із Чортом о сьомій вечора, а ми — я і Вовкулака — ждатимемо їх теж удвох. Там про все й поговоримо.
— А як тобі наш Гудима? — спитав я. — Не скурвився?
— Наче ні, — знизав плечима Вовкулака. — Але в душу йому не заглянеш.
Хоч я добре знав лісника Гудиму, а Сутяга ручався за Чорта, однак до зустрічі ми підготувалися. Я ще раз проїхався між болотами і переконався, що «відьмйну гать» не замулило.
Ми з Вовкулакою піджидали гостей у верболозах. Рівно о сьомій кроків за тридцять від нас заворушилися чагарі — на голе перелісся виїхало двоє. Я ледве не свиснув від здивування. В одного верхівця не було лиця. Голову покривав солом'яний бриль, а під ним чорніла велика пляма. І хоча Вовкулака вже казав мені про цю Веремієву заведенцію, я не сподівався, що він приїде у масці. Зате другого вершника я впізнав одразу, дарма що ніколи його не бачив. Совине лице і закандзюблений ніс міг мати тільки Чорт.
Ми виїхали назустріч. Зблизившись та віддавши «слава», якийсь час приглядалися один до одного. Я лиш тепер роздивився, що на Веремієві була не маска, а звичайна сітка, якою пасічники захищаються від розлючених бджіл. Вона вільно спадала з-під бриля і зашморгувалася на шиї. Нижче, з-під розхристаної свити отамана, виглядала червоно-чорна мережка вишиванки. Я замилувався його довгоногою кобилою — чистокровна арабська порода.
Дивлячись у дві цятки очей, що ледь помітно поблимували за чорною машкарою, я запитав навпростець:
— Від кого ховаємось, пане отамане?
— Від комарів. Якщо це вас непокоїть, я можу відкрити лице.
Я ще не встиг нічого сказати, як він уже потягся рукою до шиї, щоб розсупонити шнур.
— Не треба, — зупинив я його. — Комарів тут справді тьма-тьмуща. Нам би всім не завадила така штукенція.
Мудей норовисто переступив з ноги на ногу, форкнув і раптом шарпнувся до красуні-кобили. Я різко сіпнув за повід, та він розходився не на жарт — стиха заіржав! знов потягся до арабки.
— Сподобалась дівка, — засміявся Чорт. — Ти бач, як приспічило. Десь у мене є грудочка цукру, — він поліз під полу, але замість цукру, ніби ненароком, дістав револьвер. Спокійно так, не гарячкуючи, витяг його, хоча на поясі в Чорта висіла дерев'яна кобура з мавзером. У цю мить гримнув постріл. Куля Вовкулаки знесла
