Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо

Приступивши до «радянізації» західноукраїнських територій, приєднаних до УРСР, сталінський режим вдався до масових депортацій місцевого населення. Відірвані від рідного ґрунту, своєї мови й культури, українці були загнані у східні райони тоталітарної імперії. За неповними підрахунками було вивезено від 1 до 1,5 млн. осіб. Вони були позбавлені елементарних прав, зазнали страждань і поневірянь, тисячі їх загинули в нестерпних умовах Крайньої півночі, Сибіру, Казахстану тощо.

Після приєднання Східної Галичини та Волині до Радянського Союзу в 1939 р. слідом за військами сюди було послано з Радянської України 86 тисяч партійних, радянських, комсомольських, профспілкових функціонерів. Сюди також прислали вчителів, культпрацівників, агрономів, медиків тощо. В західний регіон прибували молоді люди без відповідного досвіду і освіти. У 1939 р. 41% секретарів обласних, 71,4% — міських і районних і 78% — первинних організацій не мали навіть середньої освіти. Пізніше кількість партійних функціонерів зі східних областей збільшилась.

В українській мові, так як і в усіх слов'янських мовах, крім російської, слово «жид» є старою і правильною назвою цього народу. Воно вживалося в усій Україні до кінця 20–х років XX сторіччя, у Західній Україні до Другої світової війни і в діаспорі по сьогодні. Навіть за перших років радянського режиму слово «жид» ще вживалося українцями як нормальний термін. У 1928 р. ВУАН видала книгу під заголовком «Збірник праць жидівської історично–археографічної комісії». Після цього прийшла русифікація української мови, і одним з її виявів було засудження цього слова, на зразок російської мови. Пігідо вживає це слово у традиційному значенні, тобто як нейтральний термін.

Главметиз — Головне управління металевих виробів (по–російськи — Главное управление металлических изделий).

Стосовно тверджень автора щодо Ірпінського Політехнічного Технікуму необхідно внести деякі уточнення. З 1929 по 1932 р. при навчально–виробничому комбінаті існувала Школа фабрично–заводського навчання і Технікум торф'яної промисловості, який було реорганізовано в Гірничо–паливний технікум.

У 1968 р. Гірничо–паливний технікум було реорганізовано в індустріальний. Пізніше на його базі було утворено Український фінансово–економічний інститут. Нині в тих приміщеннях розташована Академія податкової служби України.

Інженерно–будівельний інститут, заснований у 1930 р. на базі відділення фабрично–заводського і комунального будівництва Київського політехнічного інституту й архітектурного факультету Київського художнього інституту. Нині — Київський національний університет будівництва і архітектури.

А потайні «вороги народу» до цього лозунґу додавали ще: «… только не дешевле». Звичайно, вкладаючи ці «ворожі» слова до уст улюбленої в совєтських анекдотах постаті — жида.

За тодішніми цінами — півкілограма доброї ковбаси.

Останні роки перед війною умови праці робітників погіршали. 28 грудня 1938 р. Рада Народних Комісарів СРСР, ЦК ВКП(б) і ВЦРПС прийняли постанову «Про заходи упорядкування трудової дисципліни, поліпшення практики державного соціального страхування і боротьби із зловживанням у цій справі». Цією постановою було вжито жорстких, аж до звільнень з роботи за запізнення на 20 хвилин, заходів щодо порушень трудової дисципліни.

26 червня 1940 р. за поданням ВЦРПС Президія Верховної Ради СРСР ухвалила указ «Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний тиждень і заборону самовільного уходу робітників та службовців з підприємств та закладів». Якщо робітники та службовці самовільно йшли з роботи, вони підлягали тюремному ув'язненню на термін від 2 до 4 місяців. Запізнення чи прогул (відсутність на робочому місці понад 20 хвилин) без поважних причин каралися виправно–трудовими роботами за місцем роботи терміном до 6 місяців з утриманням до 20% зарплати. Після цього закону чисельність засуджених в РСФРР зросла з 684 тис. у 1939 р. до 2 млн. осіб у 1940–1942 роках.

19 жовтня 1940 р. указом Президії Верховної Ради СРСР було встановлено карну відповідальність інженерів, техніків, майстрів і кваліфікованих робітників за відмову підкоритись рішенню адміністрації про переведення їх з одного підприємства на інше.

Ці та інші постанови і укази вводились у дію під гаслом «зміцнення обороноздатності СРСР» на випадок ворожого нападу. Скільки було репресовано людей у такий спосіб в Україні, дотепер не відомо.

Щоб не ввести читача в оману, мушу сказати, що описаний вище життєвий рівень не характерний для звичайного совєтського службовця. Взявши до рук перший–ліпший совєтський довідник за передвоєнні роки, читач побачить, що пересічно по Совєтському Союзу зарплата трудящих дорівнює 350 карбованців на місяць. Я ж заробляв місячно 1,000, а то й 1,200 карбованців — себто далеко більше за середнього службовця та робітника.

Тут з машинопису спогадів при підготовці їх до друку у 1954 р. було вилучено приблизно 15 сторінок тексту. Вони стосувалися трагічної долі українського селянства. Оскільки ця тема (колективізація, голодомор, заслання селян на Сибір тощо досить добре відомі сьогодні в Україні, ми цього тексту тут не відновлюємо. Наведемо лише аргумент автора (також вилучений у першій редакції спогадів), що без знання життя колгоспного селянства «було б тяжко зрозуміти джерела того «патріотичного підйому», тієї «зворушливої любови» й «відданости улюбленому вождю, товаришу Сталіну», тільки наявністю якої й можна пояснити оті квіти та «хліб–сіль», що ними населення міст і сіл зустрічало ворожу гітлерівську армію, той ентузіязм, із яким десятки й сотні тисяч резервістів та червоноармійців дезертували та «віддавались» ворогові в полон» (Машинопис спогадів Ф.