Дівчата зрізають коси. Книга спогадів - Євгенія Подібна
Ми приїхали в Луганську область. Батальйон усе ще ніяк не називався. Вважалося, що це батальйон територіальної оборони Луганщини, але майже всі там були майданівці. Були й місцеві — десь близько 50 осіб, може, 80, а решта — майданівці. Вже десь після 25 травня, після президентських виборів, коли точилися бої в Новоайдарі, батальйон назвався «Айдар». Особливого вибору — куди йти — в мене не було. Колись гукали в 11-й батальйон, «Київська Русь», але оскільки всі друзі з Майдану їхали в «Айдар», то і я подалася туди.
Дорога була дивною, бо ніхто не знав, куди ми їдемо. Ніхто ще не розумів, що відбувається. Хто в кедах, хто у кросівках, комусь пощастило якісь берці знайти. Може, комусь і страшно було. Я не говорила нікому, куди їду. І мамі не сказала, думала: «Зараз ми за два тижні розберемося там швиденько і повернемось — навіщо комусь щось знати?» Вже там почали усвідомлювати, що відбувається, коли з’ясували обстановку, коли дізналися, що села, які далі, вже «не наші». Тоді ми, щоправда, так їх не називали. Просто знали, що там сепаратистські рухи якісь. І військ не було. Десь там БМП одна стояла, закопана мобілізованими солдатами, які не знали, що вони там взагалі роблять. Таке відчуття хаосу… Страху ще не було.
У моєму уявленні війна — це повзу я по полю, в хустці (я взяла із собою хустку, в якій на Майдані ходила), навколо снаряди розриваються… З екіпірування в мене був мій «дубочок» (форма «дубок». — Авт.) і одні джинси. Здається, були вже берці. Приїхала, а там дівчата такі, з пістолетами. Подумала: «Щось, мабуть, я собі не те уявляла…»
Дискримінації я на собі не відчувала. Я коли приїхала, тодішній мій комбат (я його ще з Майдану знала і, поки їхала, йому розвіддані скидала) на мене дивиться, а я — на нього, і він так: «Я знав, що ти приїдеш. От тільки думав — першим автобусом чи другим?»
Група в мене була хороша. Мені ніхто не говорив: «Облиш рацію, йди вари борщ». Зі зброєю я знайома з дитинства — мій тато був мисливцем. З автомата до того я, звісно, не стріляла. У нас був такий Паша, в нього був муляж автомата, і він нас учив ним користуватися. Вперше з бойового автомата я стріляла на Металісті. Щастя я ще не брала. В нас було десь 50 автоматів на весь батальйон на той час. І їхали брати Щастя ті, хто мав автомати. Вони поїхали, а ми залишилися. Ходимо, сивіємо. Тоді вже була і артилерія, й авіація працювала. А ми сидимо і просто чекаємо. А наступного дня нам усім видали зброю, і я поїхала на Металіст.
Коли взяли Щастя, за ним був іще один пост і далі гольф-клуб. Оскільки ми були в групі розвідки, нас послали туди, бо була інформація, що нас будуть вибивати зі Щастя. Наше завдання було дістатися туди, вчасно помітити і попередити. А що далі робити — ніхто не сказав. Нас було п’ятеро, і ми потрапили в засідку. В той день мене поранили. Осколки були в коліні, боці, дуже сильні контузії. Бій був у підвалі, і дуже багато гранат. І ми, всі п’ятеро, вижили. Після того я не вірю в смертоносність гранат. Тоді й спецназ не міг повірити — як?!
Ми відстрілювались. Я тоді й сама вперше у житті кидала гранату. Командир пояснював: «Коли я скажу, береш оце, вкручуєш оце, виймаєш і кидаєш». Кажу: «Добре». А коли кидаєш через стінку, вони тебе вже за руку можуть ухопити разом з тією гранатою… Я не приховую — стрьомно було. Дуже стрьомно. Коли так близько, ти чуєш їхні голоси, ви перекрикуєтесь матами через стінку. Ми не знали, чи вийдемо звідти. Бо нас було п’ятеро, а їх, як ми потім дізналися, близько 60.
Допомогло те, що почали наші «відпрацьовувати» по цьому будинку. Ми були у підвалі, а зверху гатила артилерія. Акустика була шикарна тоді… Ми коли вже надумали виходити… Зв’язку немає, всі вже майже без тями, двоє було сильніше поранених… Ми розуміли — ще трохи, і будемо непритомні, й уже точно не вийдемо. Ми взяли один одного за пояс у повній темряві… Кругом руїни… Виходимо, нас зустрічає група з 8-го полку спецназу — добре, що не пристрелили, поки ми виходили. Вони нас і вивезли. Потім ця група теж потрапила в засідку. І в них були втрати.
Мене відправили у шпиталь, з якого я повернулася через 3 дні. Але комбат сказав: «Ти не прокрапалась, маєш іще тиждень посидіти на базі. Тобто моєму командирові він мене одразу не віддав, а потім командира не стало. Група розпалася без нього. Повертатися не було куди. З того часу я займалась «двохсотими».
За цю війну я вхопила, здається, все найгірше, що можна було вхопити. І у великій кількості. У 2014 році було по 15 осіб на день загиблих. І більшість — друзі, з якими разом починали. Від першого складу «Айдару» майже нікого не залишилося. Треба було дзвонити рідним і говорити про те, що сталося. Дзвониш — вони кричать, потім доба-дві — вони тобі телефонують. Іноді
